“Той, що натхненно творив ходу” (ідейно-художній аналіз вірша “Перехожий” В. Симоненка)
З давніх-давен вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками рідного народу.
Таким голосом нації був і залишається в своїх віршах Василь Симоненко. В епоху хрущовської відлиги він повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною…
“Минулої неділі ми були в Одесі… Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції”, – писав поет 6 липня 1963 року.
В
На жаль, Василь Симоненко болісно відчув і швидко усвідомив, що за відлигою не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості, але змиритися не захотів.
Найкраще відтворити особистість поета зміг сам Василь Симоненко в образі свого ліричного героя з вірша “Перехожий”:
Як він ішов! Струменіла дорога, Далеч у жадібні очі текла. Не просто ступали – Співали ноги, І тиша музику берегла.
За алегорією ходи перехожого ми
Цей романтичний максималізм своїх співвітчизників, що поповнили ряди окриленої свободою юні, Василь Симоненко порівнює з виходом на орбіти нових планет:
Як він ішов!
Зачарований світом,
Натхненно і мудро творив ходу –
Так нові планети грядуть орбіти
З шаленою радістю на виду!
З шаленим щастям і сміхом гарячим,
З гімном вулканним без музики й слів!
Та чи побачив натовп цю ходу? Поряд з індивідуальностями є не лише народ, а й натовп. Це він, натовп, наступає на гаряче серце Данко, “щоб чогось не сталося”, це він, натовп, живе низьким, бездуховним життям:
І ніхто не бачив,
І ніхто від краси не зомлів.
В землю полускану втюпився кожен,
Очі в пилюці бездумно волік…
У людини, яка йде непроторенною дорогою, багато “камінців” на шляху. Таке каміння по дорозі на Голгофу спіткало і долю поета, який занотовує в щоденнику якраз в рік написання вірша “Перехожий” 3 вересня 1963 року: “Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими… Кожен лакей робить, що йому заманеться… В квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” і “Вітчизни”. Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом. Так воно треба задля прогресу”.
Відлига скінчилась. Та він творить! А чи тільки Василь Симоненко? В облозі політичної недовіри знаходяться всі свідомі українці, що творили українську літературу: і Ліна Костенко, якій присвячено цей вірш, і М. Лукаш і Г. Кочур, що як перекладачі відкривали для українського читача сторінки світової поезії.
Чи думали вони про натовп, що судитиме їхню сміливість, піднесення, романтичний максималізм? Докори про те, що “зарвалися”, “багато собі дозволили” звучали з усіх сторін: – Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять… Ні, творча інтелігенція думала про слово правди, яке донесе своєму народові, про надії на вільне щасливе майбутнє: ” А він знову йшов. І дивився прямо. І знову Натхненно творив ходу!
Хочеться, щоб і про моє життя сказали захоплено: “Як він ішов!”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)