Тема необоротності часу в лірику Ахматової
Коли я писала вірші, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. А. Ахматова Хто, як не поет, почуває швидкоплинність часу? Ганна Андріївна Ахматова своєю чуйною душею й незвичайною інтуїцією відчувала час майже матеріально. Спочатку біг його, плавн і мірний, пізніше сприймається нею як неостановимая лавина, що змітає все на своєму шляху. Що війни, що чуму? – кінець їм видний швидкий. Їм вирок майже вимовлений. Але хто нас захистить від жаху, що Був бігцем часу колись наречений?
Ці вірші написані в останні роки життя,
Коли шарудять у яру лопухи И никне гроно горобини жовто-червоної.
Збирати Прийдуть інші. Що ж! І жниць радісну рать Благослови, про Боже! Неодноразово у віршах Ахматової з’являються годинник – символ часу. Спочатку що безтурботно відраховують золотий час дитинства і юності, потім небагато лиховісні, що змушують завзято думати про тлінність життя, а пізніше – знову лише що равнодушно отстукивают відпущене їй час. Пішла до інших безсоння-доглядальниця, Я не нуджуся над серою золою, И баштових годин крива стрілка Смертельної мені не здається стрілою. Дуже часто в лірику Ахматової звучить мотив ворожіння й передчуття
Вона вірна традиціям російської класики, у якій поет завжди провидить крізь простір і час, почуває те, що приховано від очей звичайної людини. Ця здатність часом лякає Ганну Андріївну, вона не хоче знати, що чекає її, побоюючись, що тяжкі передчуття накличуть лихо на рідні й близькі їй людей. Я загибель накликала милим, И загинули один за іншим. ПРО, горі мені! Ці могили Передвіщені словом моїм. Як ворони кружляються, чуючи Гарячу свіжу кров. Так дикі пісні, радіючи. Моя насилала любов. Лиховісним і застрашливої відчувається час, описане в “Реквіємі”. Безжалісні репресії, неприйняття будь-якого інакомислення, найчастіше вигаданого, характерні для цього періоду. Не обійшло лихо й Ахматову, повною мірою вона вистачила горя, що заповнило всю Росію
Це було, коли посміхався Тільки мертвий, спокою радий, И непотрібним привеском бовтався Біля в’язниць своїх Ленінград. Сімнадцять місяців кричу, Кличу тебе додому, Кидалася в ноги катові, Ти син і жах мій, Усе переплуталося навік, И мені не розібрати Тепер, хто звір, хто людина,
И довго ль страти чекати. Ганна Андріївна Ахматова прийняла, розділила, у міру сил намагаючись облагородити й гуманизировать, свій час. І коли прийшла її черга піти, я впевнена, Земля осиротіла. Чую вічний дзвін, що дзвонить по Ахматовій, викликаючи в пам’яті її прекрасні й трагічні рядки. Ти не вип’єш, тільки пригубиш Цю гіркоту із самого глибу – Цієї нашої розлуки звістка. Не клади мені руки на тім’я – Нехай навік зупиниться час На тобою даних годинниках. Нас несчастие не мине И зозуля не закує В обпалених наших лісах…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)