Сатира в оповіданнях Панаса Мирного
На розвінчання тупої поліцейсько-охоронної сили самодержавства Мирний, після кріпосників, чи не найбільше віддав своєї сатиричної майстерності. Погляньмо на товариша прокурора ІПестірного (“Лихі люди”) в епізоді відвідин Телепня в тюремній камері. Розчинилися двері. Увійшло двоє. Одного Телепень упізнав відразу. “Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими гудзиками і з темно-зеленим, гаптованим золотом, коміром; через незастібнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий
Персонаж у цій картині постає своїм офіційним мундиром, що сидів на ньому, як улитий, органічно злився з його людською сутністю, чому допомагає кольористичний збіг зубів із сорочкою, очей з коміром. Людина-мундир! Особливо це місце виділяється тому, що більше докладного опису одягу в творі немає.
Це саме спостерігаємо і в промовах повітового “ліберала” Саєнка та губернського чиновника у романі “Хіба ревуть
Ще більше, як слова, характеризують персонажів їх діла – вчинки. Згадаймо вияви дитячого кар’єризму, свого роду професіональну “практику” Шестїр-ного в доносах на свого однокашника Жука; тварин-по-хворобливу, справді хижу ненаситність Попенка, зокрема епізод із пайкою хворого Телепня, яку похапцем проковтнув семінарист, а потім клявся-божив-ся і заперечуючи, і стверджуючи свій несусвітній нчинок. А ще долю Веселого Кута, якого від мертвого казнокрада перебрав до своїх рук “полум’яний” викривач злочину Лошаков, що підводить жирну сатиричну риску під його красномовством та й поняттям дворянської честі.
На подієвій, ситуативній іронії зведена новела “Лови”. Твір невеличкий, подій не багато, розвиток їх стрімкий. Молодий, запопадливий пристав (до речі, запопадливістю, кар’єризмом уражені всі поліцейські чини Мирного, то як станова ознака) одружився на панночці-інститутці Гирівні. Десь по медовому тижні “солодких поцілунків, палких обіймів” (І, 230) приставу усміхнулася перспектива посісти поліцмейстерське крісло: тільки великого злочинця треба піймати. Пристав їде на лови, а його молода – буцім до подруги на село. Замість злочинця, кандидат у по-ліцмейстри упіймав… свою жінку в готельному номері ІІ армійським офіцером. Викривавчим моментом все-ндпого кар’єриста з охранки є кінцева сценка, де другого дня пристав, щоб заперечити чутки, не впасти її очах начальства, прогулюється в міському саду попідруки з невірною дружиною. “Незабаром його зробили поліцмейстром…” (І, 234).
Розповідь у новелі ведеться співчутливо-сентиментальним тоном, навіть з використанням пісенних елементів: “Не вітер-буря в темному лузі хилить тсшолго: веселе слово вабить, чарує дівоче серце!” (І, 229). Така навмисна піднесеність сприймається, звичайно, в іронічній тональності. Та, врешті, й увесь співчутливий фон містить у собі “схований під вуса” сміх, глузування. І вже вбивчим сарказмом звучать ці ж елементи в несподіваній кульмінації (пристав бачить: офіцер, “а біля його, наче лебедонька біла, Орися” – І, 233) та в ще несподіванішій розв’язці. Нікого не осуджує автор прямо оцінними засобами. Осуд, викриття суто сюжетне, ситуативне. “Зроблено прекрасно”,- писав про цю новелу І. Франко в одному з листів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)