Сатира гуморески “Дурниця” Панаса Мирного

Сатира гуморески “Дурниця” спрямована насамперед на тупу поліцейсько-охоронну машину самодержавства з підкресленням примарності “дарованих свобод”, практичної позазаконності царських же законів, покликаних забезпечувати найзвичайнісінькі права людини. Б’є сатира і по ліберально-поміркованих інтелігентах, котрі, дрижачи за свою ситість і спокій, при перших же порухах державного кулака сховалися в лояльність.

Уособленням “уміркованого” переляку виступає сам оповідач та його приятель Пищимуха. Обидва, зрозуміло,

землевласники, певно, дворянського роду, принаймні запанілі і дуже далекі від народу інтелігенти, що пописували до газет та журналів. Це єдиний в творчості класика оповідач з чужого табору. А тому прийом самовикриття як сатиричний інструментарій тут домінує і в словах, і в діях. Наляканий натяками та іудиним поцілунком станового (крилатий образ-деталь), оповідач не їде на вибори, бо “туман наче знявсь перед очима” (І, 370). Це той же “нежить” Проценка в “Повії”, що не випустив його лахистити Христю від ляпасів хазяйки та й після скандалу цілими днями тримав у кімнаті.

Вся протиурядова опозиція оповідача сягала

“дулі в кишені” – тільки нишком посилав “прокльони та докори на всіх отих вивідувателів думок людських” (І, 369). Навіть перед своєю кухаркою Параскою, яка розказує йому про підступні заходи проти нього станового і викладає своє переконання, що поліція не на добро людям, він починає захищати самодержавний “правопорядок”.

Близька ця гумореска до сатири М. Салтикова-Щедріна використанням алюзій – свідомих і одвер-тих запозичень, розширених на систему персонажів. Комедійного колоритною постаттю є образ Пищимухи із виразним самохарактеризуючим, чи значущим, прізвищем.

З одного боку, прізвище не вигадане: у Миргороді часів юності письменника був чиновник Семен Пилипович Пищимуха, таки й родич йому по матері. А з другого,- в обрисовці, деталях портрета цього образу та й характеру явна алюзія-перегук з обравом героя-оповідача гуморески О. Стороженка “Вуси”: “…з такими довгими усами, що кінці їх аж за уха закладай, і на його завжди суворім обличчі карі очі з-під навстовбурчених брів грали якоюсь доброю усмішкою” (І, 379). Хоч у Стороженка прямото опису вусів нема, але та, що це були розкішні кавалерійські вуса, легко вгадується із контексту. Дальше портретне доповнення мирнівське, з його тяжінням до антитези, що виступає в ролі “стирача”: суворе обличчя – добрі очі, одне одного заперечує, знищує…

Другою явною алюзією в цьому творі Мирного є образ Омелька – тезки-близшока прославленого героя комедії Карпенка-Карого “Мартин Боруля”. Треба мати на увазі, що в час написання оповідання лаври комедії та її героїв були значно свіжішими, духмянішими, ніж сьогодні. У мистецькому розумінні комедія Карпенка-Карого була новаторською вже тим, що збагатила українську сміхову культуру своїм, українським санчо-пансівським типом. Вжививши відомого героя в нову добу й нову ситуацію, Мирний доручає йому вести найважливішу партію у викритті беззаконня в Російській державі та поліцейського розгулу в сцені просьби-вимоги у пана (оповідача) зароблених грошей, його вустами виноситься й вищий присуд “бунтівному” творові Пищимухи – дурниця.

Тим же Омельком у жіночій статі в гуморесці виступає баба Горшшиха – таки психотипологічна родичка знаменитим нечуївським бабам, яка веде партію простацького, наївного викриття і аморальності станового, і страхопудства стражників (сприйняли горнятко бабине за “бонбу”). Саме цим вона суттєво й відрізняється від прославленої рідні, ті вели партії тільки самовикриття (своєї обмеженості, лицемір’я, дріб’язковості тощо).

Свої алюзії із Стороженка автор підкреслює згадкою імені цього гумориста, із Карпенка-Карого – збереженням імені та всіх характерних рис і звичок героя (“Один тільки Омелько, дивуючись, поводив плечима та розводив руками” – І, 409).

І все-таки в сміховому арсеналі Мирного чогось бракує з традиційного українського інструментарію; в саме суто словесного, що був головним знаряддям під бурлескно-травестійної доби до Остапа Вишні та його епігонів, а полягав у насиченні мовних партій повних героїв словами-покручами “з письменська” (І. Котляревський): слов’янізмами, русизмами, варваризмами – чистими і псевдо. Або жжаргонізмамит діалектизмами з малописьменства. Що одне й те саме – зниженарловомХІсдйвесна буфонада. Мабуть, класичними в цьому плані є мова возного в “Наталці Полтавці” та писаря Пістряка в “Конотопській відьмі”.

Щоправда, в доробку Панаса Мирного є комедія “Перемудрив”, яка бачила світло театральної рампи н переробці М. Старицького “Крути, та не перекручуй”. У переробленому варіанті маємо справді пістря-ківську партію в мові колишнього писаря, а тепер учителя Печариці (“Оп’ять судьба і напасть: возник-ло недоразумение… о любостяжаніях… Ну я, благо-разумія ради, і удалился” 17).

Але ж саме через Печарицю, через надмірне мовне шаржування цього образу Старицьким Мирний відмовився від авторства, і “Крути, та не перекручуй” живе як твір тільки Старицького з поміткою про переробку з комедії Панаса Мирного (VІ, 782). Та це й зрозуміло, коли вдуматися в часто цитовані слова Мирного про цю комедію у листі до нареченої, його критику тодішньої драматичної літератури за кривляння (VІІ, 372).

А втім, привід до такого тлумачення образу дав сам Панас Мирний, за що йому й дісталося від брата: “Печариця – шаржирован в обт>яснениях с Галею. Следовало бьі, чтобьі он говорил человеческим язн-ком, каким тенерь и говорят семинаристьі. У те-бя же – зто Финтип блаженной памяти Котляревско-го” (VІ, 781). Білик дивився рукопис десь за рік до публікації. В опублікованому варіанті явні сліди реагування на що рецензію. Простежується й те, що Старицький користувався остаточним, певно, друкованим варіантом.

Так-от, визнаючи слушність слів Івана Білика, Мирний залишив ту “кольористику” в одній репліці (“серце моє востренетаїпа любовію”; “очееами бо моїми зрю ліпоту необичайную” – VІ, 107), вочевидь вставивши перед цим у вуста персонажа пояснення: “…як колись старі дяки у любві об’яснялися” (VІ, 106). Пишемо “вочевидь” тому, що рукописних матеріалів, які дали б змогу простежити історію творення п’єси, до нас не дійшло.

Так і не судилося Мирному цим твором звернути думку драматичних письменників “на серьезнне со-пременньїе темн” (VІІ, 372). Віддача ж драматичного твору в незвичній прозовій ролі (для читання) слабка. Комедія ж Мирного викривала хапужність судочинства, кликала молоду інтелігенцію до єднання з народом, до трудового життя за велінням совісті і серця. Правда, звучить це все приглушено, бо явна орієнтація письменника на люту цензуру притупила пістря ідейних моментів, завела п’єсу в колію узвичаєних сімейних комедійних сюжетів з щасливим кінцем. А втім, як уже згадувалося, сучасники Мирного “прочитували” авторський ідейний стрижень, поширювали твір разом з нелегальною літературою, а поліція вилучала, незважаючи на “Дозволено цензурою”.

Інструментарій сатири й гумору в ній той же, що й у власне прозових творах. Відзначимо хоча б велике саркастичне навантаження таких сентенційних висловів: “Він у тих законах, як миша у зерні, пора-сться: на законах снить, законами й дише!..” (VІ, 78) – хвалить здирника Храпка прохач Передерій, що й до душі хваленому. Користь від мишачого порання відома кожному… Або ж: “Зна, що як припрете його з одного боку однією статією, з другого – другою, а третьою – прямо в зуби…” (VІ, 70).

Тепер зрозуміло, чому полюбився письменнику Омелько Карпенка-Карого: в царині наївно-простацького викриття сам шукав, підходив до подібного типажу (комедія Мирного ж написана більше як за двадцять років раніше “Дурниці”, раніше й “Мартина Борулі”).






Чи замінить інтернет книжку твір роздум.
Сатира гуморески “Дурниця” Панаса Мирного