Рукописи не горять (за романом М. А. Булгакова “Майстер і Маргарита”)
“Рукописи не горять” – із цією вірою у вперту, силу мистецтва вмирав письменник Михайло Булгаков, всі головні добутки якого лежали в ту пору в ящиках його письмового стола неопублікованими й лише чверть століття через одне за іншим прийшли до читача. “Рукописи не горять”, – ці слова як би служили авторові закляттям від руйнівної роботи часу, від глухого – забуття передсмертного й найдорожчого йому праці – роману “Майстер і Маргарита”. І закляття подіяло, пророкування збулося. Час став союзником М. Булгакова, і роман
Прочитана безліччю читачів книга, що викликала чимало суперечок, толкові, питань і здогадів, стала жити своїм життям у літературі. Виникло навіть щось начебто “моди на Булгакова”.
Навряд чи найдеться читач, що візьме на себе сміливість затверджувати, що знайшов ключі до всім загадкам, що таяться в романі. Але багато чого в ньому відкриє, якщо хоча б швидко простежити десятилітню історію його створення, не забуваючи при цьому, що майже всі твори Булгакова народилися з його власних переживань, конфліктів, потрясінь.
Не випадково в романі з’являється легенда про Ієшуа, тому що в житті письменника був свій Понтій Пілат. І письменник розумів, що рано або пізно буде розп’ятий. Але, видно, тепліла в ньому надія на здоровий глузд “прокуратора”, на можливість взаєморозуміння. І, може бути, представлявся йому така суперечка, який у романі, уже після страти філософа, Пілат бачить у сні: “Вони ні в чому не сходилися один з одним, і від цю їхню суперечку був особливо цікавий і нескінченний”.
Так чи інакше, але цілком можна затверджувати, що саме власна доля змусила письменника згадати новозавітну біблійну історію й увести неї в роман. У перших його начерках ще немає ні Майстри, ні Маргарити, а диявол з’являється в Москві поодинці, без звиті. Але починається дія так само, як в остаточному виданні:
Сатани із двома літераторами явно раповської користі. Він розповідає їм цю біблійну історію з таким старанням, немов домагається, щоб співрозмовники його в дзеркалі тих старожитніх подій, у рішеннях синедріону й прокуратора Іудеї побачили й свій, рапповський, бузувірський фанатизм.
Але Булгаков не порівнював себе з Ісусом, хоча й сповідав ті ж принципи, те ж добро й справедливість. Майстер (як його по праву можна назвати) не прагнув це проповідувати, він скоріше розчищав дорогу для добра за допомогою отрутного жала сатири. І в цьому він більше те саме що Воланду, якого й робить головним персонажем роману.
Але для чого ж тоді з’являється в романі Майстер? А для того, щоб створити п’яте, набагато більше струнке Євангеліє, чим новозавітне. Але головне – у його викладі ця історія стає до того поземному живий, що в її реальності неможливо засумніватися. І в глибині свідомості народжується зовсім божевільна думка: ні, це не Сатана, не Воланд, а сам Булгаков, перш ніж у ролі Майстра сісти за письмовий стіл, “особисто був присутній при всім цьому”. Зробивши Майстра своїм двійником, подарувавши йому деякі перипетії своєї долі й свою любов, Булгаков зберіг для себе діяння, на які в Майстра вже не було сил, та й не могло бути по його характері. І Майстер одержує вічний спокій разом з Маргаритою й повсталої з попелу рукописом спаленого їм роману.
И я с упевненістю повторюю слова всезнаючого Воланда: “Рукописи не горять”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)