Розкриття поняття “діалектика душі” в романі Л. Толстого “Війна і мир”
У своїй епопеї “Війна і мир” Л. Толстой зумів створити неповторні образи, зосередившись на становленні героїв як особистостей, духовному розвитку кожного. Толстой показав, як найрізноманітніші життєві враження чи події виявляються вирішальними, спричиняють моментальні зміни у життєвій позиції героя, в його уявленні про світ і самого себе в цьому світі. Письменник зробив у літературі відкриття, яке згодом назвали “діалектикою душі” Толстого.
Толстой розрізняє два основних стани в людській душі: те, що робить людину людиною,
Наприклад, таким переломним етапом для П’єра Безухова є 1812 рік, особливо ж його перебування в полоні. Саме тоді, зазнавши різноманітних поневірянь, П’єр
З-поміж усіх героїв роману “Війна і мир” саме Безухова, на мою думку, можна назвати правдошукачем. П’єр – людина інтелектуальна, шукає відповіді на найголовніші моральні, філософські, соціальні питання, прагне з’ясувати, у чому ж полягає сенс людського буття. Герой Толстого добрий, самовідданий, безкорисливий. Він далекий від матеріальних інтересів, адже у нього є дивовижна здатність не “заражатися” підлістю, користолюбством й іншими пороками суспільства, що оточували його. І все ж лише відчуття причетності до народу, усвідомлення загального національного лиха як особистого горя відкриває перед П’єром нові ідеали. Незабаром Безухов знаходить довгоочікуване щастя поряд з Наташею, яку потай навіть від самого себе любив все життя.
Глибоке внутрішнє переродження відбувається і з Андрієм Волконським. Розмова Андрія з П’єром на поромі, зустріч зі старим дубом, ніч в Отрадному, любов до Наташі, друге поранення – всі ці події спричиняють різкі зміни в його духовному стані. Подібні зміни відбуваються і з Наташею Ростовою, і з її братом Миколою, і з Марією – всі улюблені герої Толстого проходять довгий шлях, перш ніж позбутися усього штучного, що в них було, знайти нарешті себе.
На мою думку, невипадково в романі всі улюблені герої автора припускаються трагічних помилок. Очевидно, письменникові важливо бачити, як вони спокутують свою провину, як самі усвідомлюють ці помилки.
Князь Андрій іде на війну 1805 року, бо втомився від світського базікання, він шукає чогось справжнього. Волконський, як і його кумир Наполеон, дуже хоче знайти “свій Тулон”. Проте мрія і реальне життя відчутно різняться, особливо коли князь Андрій опиняється на полі бою. Андрій Волконський, як і Наполеон в битві біля Арколі, підхопив прапор на полі Аустерліца і повів за собою війська. Але прапор цей, який в його мріях так гордо тріпотів над його головою, насправді виявився лише важкою і незручною палицею: “Князь Андрій знову схопив прапор і, тягнучи його за держак, біг з батальйоном”. Толстой заперечує і поняття красивої смерті, тож навіть опис поранення героя дано в дуже різкій формі: “Ніби з усього розмаху міцним києм хтось із найближчих солдатів, як йому здалося, ударив його в голову. Трохи боляче це було, а головне, неприємно…” Війна безглузда, і прагнення уподібнитися до Наполеона, людини, яка її розв’язала, автор не приймає. Мабуть, саме тому, уже поранений князь Андрій, лежачи на полі бою, бачить над собою високе, чисте небо – символ істини: “Як же я не бачив раніше цього високого неба? І який же я щасливий, що впізнав його нарешті. Так, все облуда, все обман, окрім цього нескінченного неба”. Князь Андрій зрікається обраного шляху, слави і символу цієї слави – Наполеона. Він знаходить інші цінності: щастя просто жити, бачити небо – бути.
Герой одужує і повертається до свого родинного маєтку. Він їде до родини, до своєї “маленької княгині”, від якої він колись втік і яка ось-ось мала народити. Однак Ліза помирає під час пологів. Душа Андрія в сум’ятті: він страждає через відчуття провини перед дружиною. Князь Андрій зізнається П’єру: “Я знаю в житті тільки два справжні нещастя: докори сумління і хвороба. І щастя є тільки відсутність цих двох зол”. Під Аустерліцом герой збагнув велику істину: нескінченна цінність – це життя. Але нещастям в житті можуть бути не тільки хвороба або смерть, а ще й неспокійна совість. Перед битвою князь Андрій готовий був за хвилину слави заплатити будь-яку ціну. Але коли померла дружина, він зрозумів, що жодний Тулон не вартий життя близької людини. Після розмови на поромі з П’єром Везухова про сенс буття, про призначення людини Андрій нарешті відчуває, що він відкритий для людей. Мабуть, тому і з’являється в його житті Наташа Ростова, чия природна внутрішня краса спроможна відродити душу Волконського до нових почуттів.
Мені здається, що незадоволеність собою властива всім талановитим і непересічним людям. Саме в цьому безперервному внутрішньому борінні думки і почуттів, у невпинних пошуках сенсу життя, у мріях про корисну для всього народу діяльність й виявляється духовна краса героїв Толстого. На мій погляд, невипадково й те, що роман має відкритий фінал, адже письменник завершує свою епопею сном Ніколеньки Волконського, у якому він бачить себе, дядька П’єра і померлого батька на чолі “правого” війська. І хто зна, можливо, Ніколенька та діти Безухова так само болісно шукатимуть свій шлях у житті, як їхні батьки.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)