Риси символізму в поезіях Ш. Бодлера
Творчість Ш. Бодлера стала джерелом, у якому поети-символісти знайшли свої головні принципи. Символізм як напрямок вибудував власну теорію, за якою поезія має залишити дійсний світ, світ природи, щоб знайти наддійсне, надреальне.
Без символу літератури взагалі не існує. Цей висновок витікає насамперед із визначення поняття “символ”. Отже, символ у перекладі з грецької мови означає умовний знак, натяк. Символ має філософську смислову наповненість, тісно пов’язаний із наукою, міфом, вірою, поезією, але не зводиться до них, тяжіє до
Символ відображає процес активного перетворення внутрішнього на зовнішнє і, навпаки, відмінність внутрішнього від зовнішнього. Тому за значенням він не збігається із жодним тропом, завжди має переносне значення.
Оцінюючи творчість Ш. Бодлера, письменник Барбе д’Орвіллі писав: “Тут є таємна архітектура, план, розрахований мудрим і вольовим поетом… Це не стільки вірші, скільки поетичне творіння найсуворішої єдності”. Розвиваючи цю думку, додамо, що ця “найсуворіша єдність” у Ш. Бодлера будується за допомогою
Поет відмовляється від буденності, переміщуючи своє духовне тіло у світ нереальний: “Я віддаю перевагу чудиськам власної фантазії над позитивними банальностями”.
На його думку, світ зникне, бо техніка американізує сучасну людину, прогрес атрофує духовність, унаслідок чого серця опошляються. А творчість – це основний спосіб боротьби із гнітючими наслідками протиприродної діяльності людини. Поет зауважував, що для рішучих битв не потрібні великі простори, бо найзначніші події, найбурхливіші перевороти відбуваються у тісній і таємничій лабораторії мозку.
Звернімося до збірки Ш. Бодлера “Квіти зла” .Сама по собі назва збірки символічна, і це утаємничене значення побудоване на контрасті. Квіти, навіть отруйні, у нашій уяві стійко асоціюються з красою, гармонією, чимось позитивним. А зло і добро, зло і краса – поняття несумісні, протилежні за значенням.
З іншого боку, з часів раннього християнства існує тлумачення поняття “зло”, що виходить за межі церковних канонів: пізнання зла – це необхідна передумова пізнання добра. Мовляв, на цьому контрастному пізнанні людина може найгостріше відчувати істинну суть добра, краси. Відповідно до цієї концепції “квіти зла” існують, вони – переплетіння зла і добра. “Квіти зла” розцвітають, одурманюють, але не дарують насолоди, невдовзі відцвітають, зникають у матеріальному вимірі. Проблема полягає лише у тому, що “квіти зла” зникають лише тоді, коли зникає і той, хто спостерігав їхній розквіт.
Смерть перериває всі найкращі поривання людини (звернімо увагу на символічність назв віршів останнього циклу збірки “Квіти зла”: “Смерть закоханих”, “Смерть жебраків”, “Смерть митців”).
Дослідники іноді порівнювали Бодлера з Данте, бо у “Квітах зла” показана подорож героя у нетрях власного “я”. Ця подорож – важливий шлях блукань, злетів, віри, розчарувань, прозрінь, відчаю, поневірянь. Це шлях від себе і до себе. Шлях зі світу людей у свій внутрішній світ. Звідси й образ ліричного героя, плин та драматичність душевних переживань якого є стрижнем усієї збірки.
Герой прагне осягнути ввесь світ, побачити приховане “обличчя” речей для того, щоб пізнати гармонію, наблизитись до ідеалу. Ідеал – це нове мистецтво, що пропонує поет, а також духовна гармонія людини і світу, якої так прагне ліричний герой “Квітів зла”. Але на перешкоді його шляху стає Сплін – “найпотворніше, найзліше Страховидло”.
Отже, реальне та ідеальне, неприйняття буденності та пошук високого ідеалу відображені у Бодлера за допомогою символічних контрастних понять – Спліну та Ідеалу. Можна стверджувати, що проміжну ланку між двома цими поняттями утворює поняття “краса”. Красу необхідно видобувати з усього, що є на землі, на небі й у душі людини. У ній утілено все: присмерк і світання, небо і безодня, зорі і провалля, світло і темрява, життя і смерть. У ній втілено і те, що знаходиться за межами матеріального, не підвладне нашим почуттям. Красу можна побачити, відчути, красу необхідно побачити і відчути; для цього, зокрема, треба навчитися насолоджуватися мистецтвом. Таким чином, мистецтво – це межа, дотична сфера реальності й надреальності.
Недаремно Ш. Бодлер уважав, що краса химерна, тобто “їй завжди притаманно трохи дивацтва, наївного, ненавмисного, несвідомого, і..,це дивацтво надає їй вигляду Краси; це її ознака, її характеристика”.
Краса може бути страшною і холодною, бо відтінюється злом, що “коїться без зусилля, натурально, фатально”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)