Реальність петербурзького побуту в повісті М. Гоголя “Шинель”
Повість М. Гоголя “Шинель” входить до циклу повістей, що дістали назву “Петербурзьких”. Усі їх об’єднує насамперед образ міста – одного з найпрекрасніших, найвишуканіших і майже неймовірних. Він, абсолютно реальний, конкретний, відчутний, раптом перетворюється на міраж, на місто-примару. Я відчула це білою червневою ніччю, коли вперше відвідала це місто. Здійнялися мости над Невою: ліворуч Миколаївський, праворуч – Палацовий, а між ними, обличчям до ріки і спиною до міста – “кумир на бронзовому коні” – Петро І. Тут
От чому Гоголь, підходячи до головної теми повісті, вживає слово “ворог”, хоча ніяких батальних сцен тут не буде: “… є в Петербурзі сильний ворог усіх, хто одержує чотириста карбованців
З мрією про можливу реставрацію шинелі, що відбула вік, піднімається Башмачкін на четвертий поверх сходами, “які всі облиті водою, помиями і пройняті наскрізь тим спиртуозиим запахом, що їсть очі і, як відомо, обов’язково є на всіх чорних сходах петербурзьких будинків”. Типові контрасти мегаполісу: парадні під’їзди і потаємні сходи, ошатні фасади і колодязі дворів, блискучий одяг і шинелі простих трудівників, що вже не підлягають ремонту.
Але ось мрія всього життя Башмачкіна здійснилася – нова шинель. І тут Акакій Акакійович, що загубився в багатолюдному Петербурзі, раптом ніби знайшовся в ньому. Його не просто помітили, а навіть відзначили запрошенням до помічника столоначальника – яка честь! І гордий собою Башмачкін іде в гості до високого чиновника. Він іде пустельними вулицями з поганим освітленням, бідними будинками. Але от дедалі частіше починають з’являтися красиво одягнені дами, чоловіки в шубах з бобровими комірами. Переходячи від фізичного і духовного мороку до світла, Акакій Акакійович ніби робить стрибок зі свого світу в чужий: тепер у нього є на це право. Але на нього чекає зворотня дорога додому. Вона стане дорогою повернення до минулого, і Петербург знову все й усіх розставить по своїх місцях. Він “відчував, як зняли з нього шинель”. Ще б пак! Адже це знімали шкіру.
Тепер Башмачкін знову незначна піщинка цього міста. Він намагається шукати справедливість спочатку в будочника, потім у пристава, у “значної особи”. У руках цієї “значної особи” влада, і йому дано право говорити з усіма уривчастим і твердим голосом, “якому заздалегідь навмисно вчився в себе в кімнаті, на самоті і перед дзеркалом ще за тиждень до одержання нинішнього свого місця і генеральського чину”. Так, таке буває тільки в столицях!
І знову спускається Башмачкін сходами, цього разу вони ведуть у нікуди. “Зникла і сховалася істота, ніким не захищена, нікому не дорога, ні для кого не цікава”. У тому і жах самотності у великому місті, холодно-байдужому до людей, де “кожен умирає поодинці”.
Після смерті Башмачкіна в місті з’являється фантом, що зриває шинелі “з усіх пліч, не розбираючи чину і звання”. Така фантасмагорія могла відбутися тільки під пером Гоголя і тільки в Петербурзі, що став не тільки тлом, але і мало не головною діючою особою однієї з найнещадніших і найщемливіших з “Петербурзьких повістей”.
Я б поставила в нинішньому Санкт-Петербурзі біля Калинкіного моста пам’ятник Башмачкіну. І бачу я цей пам’ятник таким: на постаменті фігура в шинелі. Але без обличчя. Від коміра – замість голови гусяче перо. Без голови і без обличчя – адже власного обличчя в Акакія Акакійовича не було, а якби й було, навряд чи помітив би його “Петербург невгамовний”…
Почнемо не зі смерті, а з народження, що припало на 23 березня. Рік значення не мав, тому що не він, а саме число визначає вибір імені при хрещенні.
З цього все і почалося. Скільки не гортали календар – поблизу жодного нормального імені не виявилося. Доля обділила Башмачкіна з дня появи на світ, не подарувавши нічого, що б особисто йому належало. Ім’я – батька. Прізвище – батька. Нікому не дано було знати, що Акакій Акакійович виявиться останньою, тупиковою гілкою свого фамільного древа. Але це було вже запрограмоване: адже не даремно після хрещення “він заплакав і зробив таку гримасу, наче передчував, що буде титулярним радником”.
Отже, відомо минуле, визначено майбутнє. А поки Акакій Акакійович живе сьогоденням. Але чи живе? Та ні – він служить. Безмовно, ревно. У департаменті. Неважливо, у якому. Важливо – як. За страх і за совість. Але тільки цим поваги не заслужиш, хоч вік проходи у віцмундирі. Важливо – у якому. По ньому і визначають місце в суспільстві. А яке місце в Акакія Акакійовича, якщо він “вічний титулярний радник”? Він насолоджується роботою, не одержуючи за це ніяких подяк – ні усних, ні письмових. Він зразковий працівник, але не від самовідданості, а “від робити нічого”. Забрати в нього роботу – все одно що забрати життя. Ніколи нічого творчого він у роботу не вносив і панічно боявся навіть змінити відмінки слів. Шаблон, стандарт, точне виконання чиєїсь волі і чиєїсь фрази формує характер Башмачкіна.
Життя його пливло розмірено доти, поки не продірявилася єдина шинель, стала більше схожа на капот. З Башмачкіним і в шинелі ніхто не вітався, а вже у капоті… Цей капот остаточно вбивав людське достоїнство Башмачкіна, вже вбитого одноманітною роботою і життям, самотністю і неможливістю пошити нову шинель. Петрович вселив у нього надію, повернувши Акакія Акакійовича до реального життя, що вже вислизало з-під ніг. Тепер він жив мрією. У нього з’явилася мета. Він начебто воскрес для нового життя в майбутній новій шинелі. У жертву їй він приносить відрізок життя від старої до нової шинелі. Він не п’є чаю, не запалює свічок. Він рухається до заповітної мети навшпиньках, економлячи підметки.
І ось – шинель готова! Нова шинель не просто одяг – вона символ! Це підсумок усіх його страждань і надій. А може, і перепустка в інший, тепер доступний і йому світ…
Уперше він “трохи посибаритствував”. Уперше за багато років відчув себе не частиною роботи, а частиною міста, у якому живе, частиною іншої, не паперової реальності. Ця реальність і позбавить його життя. Реальні злодії зняли з нього реальну шинель.
Шинель дала Башмачкіну почуття людської гідності. Відняли її – і повернули в колишній принижений стан. І він починає нерівну боротьбу за повернення цієї своєї шинелі. Сили явно нерівні. Державна машина перемелює Башмачкіна. Не він перший, не він останній. Витримати двобій з державною машиною та здобути перемогу неможливо, нереально.
Акакій Акакійович – жертва цієї нерівної боротьби. Але він ще й жертва власного характеру, точніше, безхарактерності. Він дозволив собі бути жалюгідним. Він працював над каліграфією, але не працював над собою і цим убивав себе щодня протягом багатьох років.
Гоголь співчуває своєму герою, вболіває за нього. Але ж і сама людина, незважаючи на свою маленьку посаду, не повинна бути маленькою. Він повинен завжди залишатися людиною.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)