Пушкін у творчості Ганни Ахматової
Творчість Пушкіна, його геній були одним із джерел натхнення великої поетеси “срібного століття” Ганни Ахматової. Кращі поети “срібного століття” сформувалися під впливом музи великого російського поета, увібрали в себе усе краще, що привніс у російську поетичну традицію Олександр Сергійович Пушкін. Вплив його творчості на Ганну Ахматову особливо сильний не тільки в силу обставин, але й той величезної любові, чку відчувала поетеса до Пушкіна. Які ж були названі вище обставини? Справа в тому, що Ганна Ахматова – царскоселка. Її
Смаглявий отрок бродив по алеях,
У озерних сумував берегів,
І століття ми плекаємо
Ледве чутний шелест кроків.
Голки сосен густо і гостро
Устеляють низькі пні…
Тут
У цьому вірші відбилися особливості сприйняття Ганною Ахматовою Пушкіна – це і жива людина (“Тут лежала його тріуголка”), і великий російський геній, пам’ять про якого дорога кожному (“І століття ми плекаємо ледве чутний шелест кроків”). Муза виникає перед Ахматовою у “садах Ліцею” в отрочному вигляді Пушкіна – ліцеїста-підлітка, не один раз миготів у “священному сутінку” Єкатерининського парку. Ми відчуваємо, що її вірші, присвячені Царському Селу і Пушкіну, перейняті якимось особливим почуттям, яке можна навіть назвати закоханістю. Чи не випадково лірична героїня ахматівської “Царскосельської статуї” ставиться до оспіваної великим поетом красуні із глечиком як до суперниці.
Я почувала неясний страх
Перед цією дівчиною оспіваною.
Грали на її плечах
Промені світла, що бідніє.
І як могла я їй простити
Захват твоєї хвали закоханій…
Дивися, їй весело сумувати
Такий ошатно оголеної.
Сам Пушкін подарував безсмертя цій красуні. Ахматова з жіночою упередженістю вдивляється в знамениту статую, що зачарувала колись поета, і намагається довести, що вічний смуток красуні з оголеними плечима давно пройшов. От уже біля століття вона потай радується своїй завидній і безмірно щасливій жіночій долі, дарованої їй пушкінським словом і ім’ям… Можна сказати, що Ганна Ахматова намагається заперечити і сам пушкінський вірш. Адже її власний вірш озаглавлений так само, як і у Пушкіна, – “Царскосельська статуя”. Цей невеликий ахматівський вірш критики відносять до одного із кращих у поетичній пушкініані. Тому що Ахматова звернулася до нього так, як тільки вона одна і могла звернутися, – як закохана жінка. Треба сказати, що цю любов вона пронесла через все своє життя. Відомо, що вона була оригінальним дослідником творчості Пушкіна. Ахматова так писала про це:
“Приблизно із середини двадцятих років я почала дуже ретельно і з великим інтересом займатися… вивченням життя і творчості Пушкіна… “Мені треба упорядкувати мій будинок”, – сказав помираючий Пушкін. Через два дні його будинок став святинею для його батьківщини… Вся епоха стала називатися пушкінською. Усі красуні, фрейліни, господарки салонів, поступово почали йменуватися пушкінськими сучасниками…
Він переміг і час і простір. Говорять: пушкінська епоха, пушкінський Петербург. І це вже до літератури прямого відношення не має, це щось зовсім інше”. А. Ахматовій належать багато літературознавчих статей про Пушкіна: “Остання казка Пушкіна (про “Золотого півня”)”, “Адольф” Бенжамена Констана у творчості Пушкіна”, а також роботи “Загибель Пушкіна”, “Пушкін і Невське узмор’я”, “Пушкін у 1828 році” і інші. Любов до Пушкіна не в малому ступені визначила для Ахматової реалістичний шлях розвитку. Коли навкруги бурхливо розвивалися різні модерністські напрямки, поезія Ахматової часом виглядала навіть архаїчною. Стислість, простота і дійсність поетичного слова – цьому Ахматова вчилася у Пушкіна. Саме такою, справжньою, була її любовна лірика, у якій відбилися багато хто і багато доль жінок, “велика земна любов”:
Ця зустріч ніким не оспівана,
І без пісень сум улігся.
Наступило прохолодне літо,
Немов нове життя почалося.
Зводом кам’яним здається небо,
Уражене жовтим вогнем,
І потрібніше насущного хліба
Мені єдине слово про нього.
Ти, росою, що окропляє трави,
Звісткою душу мою оживи, –
Не для пристрасті, не для забави,
Для великої земної любові.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)