Проблема творчості у романі Майстер і Маргарита Булгакова М. А
Пушкін! Таємну волю Співали ми услід тобі! Дай нам руку в непогоду, Допоможи в німій боротьбі! Л. А. Блок Роман “Майстер і Маргарита” побудований надзвичайно складно: це роман у романі.
У добутку сполучений роман про Майстра й роман Майстра На перший погляд образ заголовного героя й історія його життя займають другорядне місце в добутку, Майстер затуляється іншими, досить численними яскравими й персонажами, що запам’ятовуються. Але, вирішуючи питання про головного героя, варто визнати, що історія Майстра, включаючи його роман про
Отже, з образом письменника зв’язане й соціальне, і філософський зміст роману. Цілком природно, що Булгаков, описуючи сучасну радянську дійсність, не обмежився описом московського магазина Торгсина, розкішного массолитовского ресторану або порядків у театрі Вар’єте. Для письменника значно цікавіше було зображення духовного життя радянського суспільства, насамперед, звичайно,
У романі зображене одне літературне об’єднання – МАССОЛИТ. Так скромно “Мастера Советской Литератури” назвали себе його члени (хоча можуть бути й інші розшифровки придуманої самим письменником абревіатури: Московська Ассоциация Литераторов, Массовая Радянська Литература й т. буд. ). Массолитовцев Булгаков нагороджує багатозначними прізвищами й псевдонімами: московська купецька сирота Штурман Жорж, новеліст Ієронім Поприхин, поети Павіанів, Богохульский, Солодкий, романіст Жуколов і інші. Але, як показує Булгаков, ці “майстри” стурбовані зовсім не творчістю. У романі докладно описується двоповерховий особняк легендарної грибоедовской тітки, де розмістився МАССОЛИТ.
Спочатку старанно перераховуються всі таблички на дверях другого поверху: “Рибнодачная секція”, “Одноденна творча путівка”, “Запис у чергу на папір”, “Полнообъемние творчі відпустки”, “Правління”, “Редакція”, “Голова”, “Більярдна”. У кожних дверей стояла черга, але, як зауважує автор, “не надмірна, людина в полтораста” (1, 5). Тільки у дверей з табличкою “Квартирне питання” черга було довга, вона кінчалася на першому поверсі у швейцарської. Однак особняк грибоедовской тітки славився на всю Москву не літературним об’єднанням, а відмінним рестораном у першому поверсі, куди пускали тільки членів Массолита. Сюди через відсутність членських квитків не допускають Коровьева й Бегемота, які відразу ж починають сперечатися, доводячи, що “зовсім не посвідченням визначається письменник, а тим, що він пише” (2, 28).
Безумовно, дрібні біси висловлюють тут думка самого Булгакова, що досить скептично ставився до процвітаючих літературних сполучників На ділі “майстра радянської літератури” займаються не творчістю, а розподілом різних дефіцитів, якими їх підгодовують влади, і пристроєм власного життя, по можливості зручної й ситої. Іронія звучить у словах Коровьева, коли він порівнює письменницький будинок з оранжереєю для ананасів, де “ховається й визріває ціла безодня талантів”, де “поспіває зараз майбутній автор “Дон Кихота”, або “Фауста” , або, на самий худий кінець, “Євгенія Онєгіна” (2, 28).
Нечиста сила спалює вщент будинок Массолита, так само як магазин Торгсин, як “негарну” квартиру №50 на Садовій. Чому? Відповідь на це питання можна знайти в міркуваннях Коровьева: на тепличні ананаси нападає іноді мікроб, і вони загнивають: “А це буває з ананасами! Ой-ой-Ой, як буває!
” (2,28). Здається, що Булгаков не випадково зближає в деталях опис двох сцен роману – вечір у ресторані Массолита (1, 5) і бал у сатани (2, 23): яскраве світло, що гуркоче джаз, богохульні вигуки “Аллилуйя!” (“Славте Бога!”), шалені танці літераторів і гостей сатани Іван Бездомний, помешавшийся під час погоні за нечистою силою, чомусь вирішив, що Воланд і його звито сховалися саме в особняку грибоедовской тітки. За допомогою таких зближень і сюжетних поворотів письменник демонструє своє негативне відношення до Массолиту.
Так само нещадно, як з Массолитом, нечиста сила розправляється й з його головою Михайлом Олександровичем Берліозом. Навіть критик Латунский, що довів Майстра до божевілля, відскіпався всього лише погромом своєї квартири, а Берліозові Воланд не тільки влаштував жахливу смерть під колісьми трамвая, але й викрав його голову напередодні похорону, щоб на балі нечистої сили закінчити філософська суперечка про Бога й диявола, про добро й зло. Для Булгакова Берліоз – самий відразливий герой вромане.
Цей бюрократ від літератури, виконуючи вказівки зверху, допомагає підкорити владі духовне життя суспільства. Він не тільки замовляє антирелігійну поему Іванові Бездомному, але й повчає, що і як треба написати про Христю в цій поемі. Це Берліоз і йому подібні влаштували з літературного об’єднання контору по розподілі житлоплощі, безкоштовних путівок і дач.
Редактор і наставник літературної молоді, він відучує цю молодь мислити самостійно й вільно. У романі присутні два вихованці Берліоза – поети-массолитовци Олександр Рюхин і Іван Бездомний. Рюхин пише “звучні вірші” до Першого травня – “Здійміться!” так “Розвийтеся! ” (1, 6). Але в мінуту просвітління він розуміє, що всі його вірші погані тому, що він не вірить ні в що з того, що пише (1,6). Булгаков ставить Рюхина поруч із пам’ятником Пушкіну на Жагучій площі, і герой із заздрістю й здивуванням міркує про долю генія, якому завжди везло, будь-яка подія “ішло на користь, усе зверталося до слави його” (1,6), “білогвардієць” (!
) Дантес, стріляючи в Пушкіна, забезпечили останньому безсмертя. Це хвилинне просвітління кінчається нічим: Рюхин з горя напивається в ресторані Массолита, і, треба думати, його життя покотиться далі по колишній доріжці. Якщо заздрий поет Рюхин з’являється тільки в епізоді, то Іван Бездомний стає одним із центральних героїв роману. Майстер справедливо назвав його неосвіченою людиною: цей пролетарський поет пише поему про Христю, по суті нічого не знаючи про свого героя; пропонує відправити на Соловки знаменитого, але давно померлого німецького філософа І. Канта (1724 – 1804)для перевиховання Іван Бездомний, на відміну від Рюхина, зумів змінити своє життя, тому що в ньому збереглася чесність (критичне відношення до себе й до інших), здатність співчувати чужому горю.
Він готовий визнати, що пише “ужаснейшие вірші” (1, 13); він прив’язався до Майстра, коли довідався історію його життя; він хоче врятувати Москву від нечистої сили, передбачаючи, скільки нещасть обрушиться на місто, по якому бродять Воланд і його звита. У сцені прощання з Майстром Іван багатозначно заявляє: “Я адже слово своє стримаю, віршиків більше писати не буду. Мене інше тепер цікавить… я інше хочу написати” (2, 30).
Іван стримав своє слово: він залишив своє віршомазництво, почав серйозно вчитися й став по-справжньому освіченою людиною – професором історії. Так учень повторює вчителя, адже Майстер теж був професійним істориком. Від сатиричного висміювання пролетарського поета на початку роману Булгаков переходить до співчутливого зображення Івана Миколайовича Понирева наприкінці добутку.
Позитивне, хоча й трагічне рішення проблеми творчості автор зв’язав з образом Майстра Це теперішній письменник, що складає не за замовленням зверху, а по велінню власного серця. Він навіть не складає, а “угадує” (1, 13) завдяки таланту. Тему для свого “шкідливого” роману про Понтія Пілаті він вибрав, звичайно, не з кон’юнктурних міркувань і написав його, виразивши своє відношення до влади зла, що втілює прокуратор Іудеї. “Романтичний Майстер” (2, 32), як назвав його Воланд, думав, що його книга про вічні істини буде потрібна людям.
Але, з погляду радянських влада, ця книга дуже несвоєчасна: Майстер в епоху самої активної боротьби з релігією й церквою пише не викривальний, навіть не сатиричний, а серйозний роман про біблійні часи й героїв Доля Майстра доводить, що в літературному житті Радянського Союзу всім заправляють вірнопіддані чиновники. Офіційна критика швидко й уміло обробила зі свавільним письменником-одинаком: його роман не надрукували, а розгромні критичні статті на ненадрукований роман зробили свою справу – письменник одержала важкий нервовий розлад. За що ж так ополчилися проти Майстра критики? Вони виконували політичне замовлення – морально знищити людини, що насмілився думати й творити самостійно й чесно.
Майстер розповідав Бездомному: “Щось надзвичайно фальшив і невпевнене відчувалося буквально в кожному рядку цих статей, незважаючи на їх грізний і впевнений тон. Мені все здавалося (… ), що автори цих статей говорять не те, що хочуть сказати, і що їхня лють викликана саме цим” (1, 13). Описуючи квартиру Латунского в будинку сошвейцаром у мармурового під’їзду, Булгаков показує, чим розплачується влада з “правильним” критиком і за що продає він своє натхнення. А для Майстра літературне цькування змінилося іншими методами впливу: на кілька місяців герой потрапив у слідчий ізолятор.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)