Поєднання наукових методів і художніх засобів у романі Е. Золя “Кар’єра Ругонів”
В історії французької літератури творчість Е. Золя стала важливим і змістовним етапом. Історичні зміни, що відбувалися у французькому суспільстві другої половини XІX ст., знайшли найповніше відображення у його творах, зокрема, у великій соціальній епопеї “Ругон-Маккари”. Письменник заснував та розвинув нову теорію художнього відображення дійсності, відповідно до якої митець перетворювався на вченого та експериментатора. У такому випадку художник повинен був орієнтуватися не на життя, а на задану формулу. Між тим Золя, тонко відчуваючи
Дослідники називають Золя послідовником Стендаля, Бальзака, Флобера. У 70-80 pp. він стає одним із найпослідовніших захисників реалістичних традицій. Письменник непримиренно ставився до новітніх тенденцій в мистецтві, хоча на початковому етапі підтримував імпресіоністів.
Під впливом життєвих обставин та політичних подій він починає все більше схилятися до тієї думки, що творчість повинна якнайточніше відображати реальність з метою її аналізу та перетворення, удосконалення. Критикуючи декадентів, він
Разом із тим Золя вважав, що творчість його попередників, письменників-реалістів, не може вповні відповідати вимогам сучасного мистецтва. Він вирішив збагатити реалізм теорією і створив натуралістичну школу в мистецтві. В основі цієї теорії містилося поклоніння перед фактом, перед документом. Золя вважав, що він віднайшов надійний спосіб перекинути місток між мистецтвом та наукою. Часом це виходило дуже нелегко, і в творах Золя відчутна постійна боротьба письменника із самим собою, із усім, що було вигадане та неправдиве у теоретичних поглядах.
Схема поступово руйнувалася під силою впливу таланту письменника, його майстерним умінням не тільки подавати ті чи інші факти, але й художньо їх узагальнювати.
Задум написати цикл романів, присвячених Другій імперії виникає незадовго до франко-прусської війни у 1868 р. протягом двадцяти п’яти років Золя працював над створенням соціальної епопеї “Ругон-Маккари” і закінчив її у 1893 році романом “Доктор Паскаль”. Починаючи роботу Золя, пристрасний послідовник теорії спадковості, головну увагу приділяв біологічним мотивам, переносив проблему фізіології в сферу художньої творчості. Золя ставив перед собою дві мети: художню ілюстрацію фізіологічних та соціальних законів, що відобразилося у підзаголовку:” Натуральна та соціальна історія однієї сім’ї в епоху Другої імперії”. У кожному з двадцяти романів серії читач зустрічається із представниками тієї чи іншої гілки Ругон-Маккарів. Іноді історія “однієї родини” має суто композиційні та сюжетні функції, допомагає письменнику пов’язати окремі частини в єдине ціле.
Роман “Кар’єра Ругонів” – своєрідний пролог до всієї епопеї. У передмові письменник визначає основні завдання своєї роботи. Він зазначає, що має намір зобразити невелику групу людей, їх поведінку в суспільстві. Об’єднані в цю групу люди на основі родинних стосунків. Поступово група розширюється, на світ з’являються істоти різні за характером, але близько пов’язані між собою, адже спадковість має свої закони.
Стиль викладу у передмові сухий, лаконічний, наближується до наукового, але не позбавлений образності. Автор-науковець порівнює родинні зв’язки із нитками, які необхідно зібрати в єдине ціле. Проаналізувавши цю споріднену суспільну групу, автор має змогу показати її в дії, як учасника історичної епохи, створити ту обстановку, в якій виявляється складність взаємовідносин. Родина Ругон-Маккарів цікава тим, що для неї характерні безупинність бажань – це відображає могутнє прагнення всього віку, що рветься до насолод. На думку автора, не менш цікавою є і фізіологія: повільне чергування нервового розладнання та хвороб крові, які є наслідком первинного органічного пошкодження. Фізіологія визначає “в залежності від навколишнього середовища, почуття, бажання та пристрасті кожної окремої особистості – всі натуральні та інстинктивні прояви людської природи, наслідки яких мають умовні назви доброчесності та пороку”. Таким чином автор-науковець виокремлює важливі чинники, які впливають на людину – фізіологія, спадковість та зовнішнє середовище.
Це теорія, а практика, втілена у художній формі набагато цікавіша, дає привід для серйозних роздумів над людською природою. Відповідно до висловленої у передмові концепції, письменник групує персонажів на два протилежних табори: в одному – ті, хто є повним виявом зла, пороку, в іншому – навпаки, носії добра, доброчинності.
У радянській критиці постійно намагалися зв’язати реалізм роману із соціальними подіями, що відбувалися на той час у Франції. Видається, що ніби все це правильно: прихильники республіки, в основній своїй масі робочий люд, є носіями позитивних характеристик, як-от, наприклад, Сільвер та його подруга М’єтта; прихильники Другої імперії, носії негативу, П’єр Ругон, його дружина Фелісіте, сини Аристид та Ежен.
Основна сюжетна лінія доволі проста: використовуючи неспокійний час державного перевороту, П’єр та Фелісіте Ругони вирішують збагатитися.
Якщо переповісти всі інтриги, зачинателями яких стали Ругони, знадобиться доволі багато часу. У такому разі краще ще раз перечитати роман. Безперечним і очевидним залишається лише один факт: заради задоволення власних потреб Ругони не погребували навіть чужим життям. їхні руки були забруднені людською кров’ю: “Але рожевий шовковий клапоть… був не єдиною яскравою плямою на святі Ругонів.
Забутий під ліжком у сусідній кімнаті, валявся башмак з окровленим підбором. Свіча, що горіла над тілом пана Пейрота, з іншого боку вулиці, точилася у темряві кров’ю, ніби відкрита рана. А далеко, у глибині глухого кута св. Митра, на надгробній плиті застигала кривава калюжа…”.
Таким чином, ми бачимо вже у пролозі до соціальної епопеї, що письменник сам спростував свою теорію. Дійсно, дуже важливими є фактори спадковості та соціального впливу, але не вони визначають внутрішній світ людини. Доброчесна людина в будь-яких умовах залишається такою. Доброчесна людина не може піти проти своєї совісті та певних моральних установок. Доброчесна людина сама обирає те оточення, яке найбільше задовольняє її потреби спілкування. Доброчинна людина сама створює умови та обставини, в яких добро утверджує свої позиції. Часом здається, що доля несправедлива до того, хто прагне добра, але хочеться сподіватися, що в світі панує вища справедливість, яка виявляється не тільки в матеріальному вимірі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)