Поезія Г. Р. Державіна

Поезія Г. Р. Державіна – одне із самих значних явищ у російській літературі XVІІІ століття. Поетичний діапазон Державіна незвичайно широкий. У його творчості створюється образ гідного громадянина й освіченого правителя, сатирично викриваються високопоставлені чиновники, затверджуються ідеали патріотизму й служіння батьківщині, прославляється героїзм росіян воїнів

У всім він поет зі своєю особою, зі своєю програмою, зі своєю правдою Він сміло йде на руйнування звичних уже для його часу норм класицизму й створює свою особливу поетичну

систему

Але, зрозуміло, не тільки суспільно-політичні проблеми хвилювали поета, не тільки про сильний миру цього, про найважливіші державні питання його вірші, і не тільки в цьому позначилося його новаторство. Воістину саме життя у всій її розмаїтості й багатстві входить у художній мир Державіна. Особливо в пізній творчості він всі частіше замислюється про глибинні основи буття

Щоб до кінця зрозуміти Державіна, потрібно звернутися до його філософських роздумів про світ і людину. Для цього спробуємо уважно прочитати вірш, названий словом, що, якщо вірити “Запискам” Державіна, було першим вимовленим хлопчиком

Гаврилом, коли йому здійснився всього лише рік, – це “Бог”.

Філософська ода “Бог”, що створювалася в 1780-1784 роках, визначає основи світогляду поета, його подання про світобудову й людину як складовій його частини

Вчасно створення цього своєрідного поетичного маніфесту Державіну був уже 41 рік Прожите життя й багаторічний досвід творчості послужили йому опорою для створення цього найважливішого його добутку

Навіть якщо зібрати все, що сказано у світовій поезії про Бога, ця ода буде помітної, якщо не кращої Безумовно, створюючи свою оду, Державін опирався на багатий досвід світової літератури, особливо на біблійні псалми Давида. Але в його добутку відбилися й традиції вітчизняної літератури, що осмислює філософські проблеми, – це були духовні оди Ломоносова “Вечірнє” і “Ранкове міркування про Божу величність”. У своєму “Ранковому міркуванні…” Ломоносов пише:

Від похмурої ночі свободились

Поля, бугри, моря й ліс,

И погляду нашому відкрилися,

Виконані твоїх чудес

Там усяка волає плоть:

“Великий Зиждитель наш Господь!”

У державинской оді ми також чуємо хвалу величі Божого утвору:

Виміряти океан глибокий,

Сочесть піски, промені планет

Хоча й міг би розум високий –

Тобі числа й міри немає!

Не можуть парфуми просвещенни,

Від світла твого рожденни,

Досліджувати доль твоїх:

Лише думка до тебе взнестись депзает,

У твоєму величьи зникає,

Як у вічності минула мить

У той же час саме в порівнянні з духовними одами Ломоносова державинская ода виглядає особливо оригінальної як по думці, так і за формою. Адже думка, почуття, уява поета звернені не тільки до Божого миру, але й углиб душі:

Але ти в мені сіяєш

Величністю твоїх доброт;

У мені себе зображуєш,

Як сонце в малій краплі вод

У Ломоносова в його одах “Вечірнє” і “Ранкове міркування про Божу величність” людин – творець і дослідник, титан-першовідкривач:

Але де ж, натура, твій закон?

З опівнічних країн встає зоря!

Не сонце ль ставить там свій трон?

Не льодисті ль мешут огнь моря?

Рє хладний пломінь нас покрив!

Рє в ніч на землю день вступив!

У державинской оді – людин осягає загадку своєї природи й таким шляхом відкриває для себе весь зовнішній Божий мир і самого Творця:

Частка цілої я вселеної,

Поставлений, думає мені, у поважної

Середині єства я тої,

Де скінчив тварин ти тілесних,

Де почав ти парфумів небесних

И ланцюг істот зв’язав усіх мною

Я зв’язок мирів, усюди сущих,

Я крайня ступінь речовини;

Я осередок живучих,

Риса начальна божества,

Я тілом у поросі зотліваю,

Розумом громам велю,

Я цар – я раб – я хробак – я Бог!

В оді Державіна людина виявляється суперечливий по своїй природі: він не тільки “розумом велить громам”, але й “тілом зотліває в поросі”; він не тільки “цар” і ((Бог”, але також “хробак” і “раб”.

Ломоносов хоче проникнути за грань непізнаного:

Творець, покритому мені тьмою

Простягни премудрості промені,

І. що завгодно перед Тобою,

Завжди творити навчи

Державін готовий прийняти Бога й Людину в їхній природній даності, де з’єднане матеріальне й духовне, тимчасове й вічне, високе й низьке, індивідуальне й загальне:

Твоє созданье я, Творець!

Твоєї премудрості я тварина,

Джерело життя, благ подавець,

Душу душі моєї А цар!

Твоїй те правді потрібно було.

Щоб смертну безодню преходило

Моє безсмертне буття;

Щоб дух мій у смертність облачився

И щоб чрез смерть я вернувся,

Батько! – у безсмертя твоє

Державін не розгадує таємницю такого з’єднання – він неї виявляє досвідом і уявою, усвідомлює думкою й почуває серцем. От чому він не просто виливає віршами релігійний захват не просто філософствує, а “у серцевій простоті розмовляє про Бога”.

И виявляється, що, якщо зібрати в душі все, що ми вже знаємо про Бога й про себе, цього досить для відповіді на найважливіші питання життя. Матеріальне, тимчасове, незначне – лише форма прояву великого, вічного й духовного. Такий Бог – такий і людина, що відбиває Бога в собі, “як сонце в малій краплі вод”. А тому так висока повинна бути й самооцінка людини, і його вимоги до самого себе. Цьому вчать нас великі російські поети-філософи, серед яких Ломоносов і Державін по праву займають своє місце.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Євгеній онєгін характер типовий але індивідуальний.
Поезія Г. Р. Державіна