Питання національної свідомості та національної гідності у творчості Маланюка
Відомо, що великі поети в різні епохи знаходять своїх читачів. Так було з Т. Шевченком, О. Пушкіним, Дж. Байроном та іншими. Поет ніби народжується заново, бо творить не тільки для своїх сучасників.
Щось подібне відбувається тепер і з творчістю Євгена Маланюка, ім’я якого впродовж багатьох десятиліть було під забороною. Книжки поета лежали в закритих спецфондах, і читач не знав його творчості, але це не заважало деяким митцям і критикам лити на Маланюка бруд. Як його тільки не незивали: і «українським фашистом», і «духовним Квазімодо», і «поетом
Шановний пане Маланюче,
Ми ще зустрінемось в бою.
Зустрічі, звісно, не відбулося, а Сосюра до останніх днів не міг собі вибачити того випаду.
Ставлення до Маланюка було неоднозначним не тільки серед митців соціалістичного табору. Не шкодували для нього похмурих фарб і поети-емігранти: О. Ольжич, Ю. Липа, Ю. Клен.
Чому ж так войовниче, а іноді й вороже ставилися до поета товариші по перу? Скоріше за все, вони не розуміли і не могли пробачити Євгену Маланюку його поглядів на роль митця у суспільстві. Він уважав,
Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,
Крізь дим руїни –
Україну
Новий узріє чоловік. Ідеї національного відродження, ідеї служіння інтелігенції народу, її обов’язку перед народом «витали в повітрі», вони жили попри всі переслідування. Ці ідеї долали заборони, цькування, вони пережили злети й нищення, вони стали домінантою, нервом творчості Євгена Маланюка, його найсвятішою, найголовнішою справою. Він кидає виклик усьому тому бездуховному, рабському, що виробила в українців довга «ніч бездержавності», він закликає знищити невільницьке тавро:
Бо вороги не згинуть, як роса,
Раби не можуть взріти сонця волі.
Поет вважає, що у своєму історичному розвитку
Україна повинна орієнтуватися не на культурні
цінності Еллади, а на державність і порядок Риму:
Хай згине скіфсько-елінська краса На тучнім припонтійськім суходолі, Щоб власний Рим кордоном вперезав І поруч Лаври станув Капітолій. Маланюк свідомий того, що наша держава великою мірою сама принизила себе, у рядках його поезій ми відчуваємо гнів і сором за батьківщину, за людей, які занедбали рідну мову, культуру, а їхні колишні поривання до бою за вільну Україну перетворилися на «цвинтар», на «острів мертвих бажань»:
Московлять, польщать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже слід,-
Лиш потурнаки й яничари.
Твори Євгена Маланюка – це гостре лезо, це дошкульний сміх над м’якодухістю і слабкістю співвітчизників, це свіжий струмінь іронії, нещадної не від злості, а від болю за долю України, від прагнення бачити українців нацією вільною, освідченою, гідною поваги. Поет вірив у майбутнє свого народу, у те, що нове покоління розіб’є тюрми і тьму, підніме прапор національної свідомості і національної гідності на нову висоту.
Бачу їх – високих і русявих,
Зовсім інших, не таких, як ми,-
Пристрасників висоти і слави,
Ненависників тюрми і тьми…
Ще й ще раз перечитуючи останні рядки, тішу себе думкою, що ці слова – про наше покоління. Може, ми й не такі вже «високі й русяві», але нам не байдужа доля України. На нас покладена відповідальність за те, щоб стала наша батьківщина справді вільною і незалежною.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)