Осуд обмеженості, лицемірства, кар’єризму, міщанства у повісті Кобилянської “Людина”
Людина – творіння не лише природи, а й суспільства, в якому живе. Отже, оточуюче середовище має великий вплив на формування характеру, поведінку і вчинки людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті “Людина” майстерно схарактеризувала інтелігенцію середнього достатку глухого провінційного містечка. Перш за все, це родина головної героїні Олени.
Батько, Епамінондас Ляуфер, був цісарсько-королівським лісовим радником, “мав велике поважання, великий вплив і великі доходи”. А ще мав слабкість: “любив одушевлятись гарячими напитками”,
Що ж батько? Далі п’яних скарг у кав’ярні не пішло, а на службі трапилася велика неприємність: “Через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку і котрої недоставало”, його звільнили з роботи, давши лише невелику частку пенсії, якої ледве б вистачило на утримання одного. Він не вважає себе винним і відповідальним за скрутний матеріальний стан сім’ї. Товариші по чарці підказують вихід – вигідно віддати заміж дочку. А коли Епамінондас від лікаря дізнається, що Олена зустрічалася зі студентом Лієвичем і покохала його, навіть таємно заручилась, після ж його смерті не хоче зовсім виходити заміж, це викликає у нього великий гнів. Дочка, гадає він, так як і його товариші,- повна власність батьків. Вони мають право віддати заміж за кого хочуть, не питаючи згоди. Опір Олени спричиняє страшенну лють пана радника, образи, лайку, навіть прокльони. І в таких поглядах і вчинках він не поодинокий. Старий майор, наприклад, жінку взагалі не вважає за людину і говорить: “Жінка – то молодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнуть батіжком… Надто замучувати не варто, особливо спочатку, се моя теорія”.
Пан Ляуфер також грубий, жорстокий тиран у сім’ї, думав, як і переважна більшість, що найголовніше для дівчини – танці, музика, господарство, вигідна “партія”, а її самостійна праця – то безчестя для родини: “Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти одважуєшся мені ще і в тім нечесть робити?”
То ж зрозуміло, в якому підневільному становищі були жінки у тогочасному суспільстві, і чому поки що тільки деякі з них стали виступати за емансипацію.
Що ж мати Олени? Цей тип змальований письменницею іще яскравіше. “Добра женщина, котра так само обожала одинака, вірила сміливому віщуванню свого мужа”. Вона приміряла на сина то титул лісового радника, то лікаря, а то й надвірного радника, “бачила, як він їздив у елегантній колясці, гордими кіньми, біля нього багата жінка, його здоровлять низенько малі й великі, старі й молоді…” Пані радникова так собі міркувала, що багато великих людей колись були у низькому стані, наприклад, Колумб вичісував вовну у свого батька. Тому сподівалася, що її синові легше й швидше буде вибитися до вершин, адже він не бідний пастух. А що Сидор не любив учитися, то, на думку матері, не було великим лихом (“того б вона й рада бачити, хто б науку любив”). Мати ненавиділа “висушених тверезих” професорів, що “мучили” її синочка. Упертість і злостивість хлопця вважала сильною волею, потурала в усьому. То ж при такому вихованні не дивно, що виріс гультяй, який наробив боргів і так нікчемно закінчив життя самогубством.
Страшним для пані радникової, як і для її товаришок, було й те, що дочки “беруть книжку до рук і в будню днину”, що вони виступають за рівність жінки і чоловіка, обговорюють серйозні питання суспільного життя, не хочуть йти прийнятим для жінки цього середовища шляхом. Мати з жахом прислухається, хто із впливових осіб що сказав про їхню сім’ю: “Що, ради бога, що казала пані С.?” Жінкам з її оточення здаються нісенітницею розмови про жіночу емансипацію, її вони не сприймають: “Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха!”
Пані радникова ненавиділа Стефана Лієвича, котрий забивав “дурницями” голови дочкам, картав її любого синочка за розгульне життя. Після смерті сина і повного занепаду матеріального стану сім’ї вона зломилась, віддалася на волю обставин, а потім на ласку своєї дочки Олени, яка тепер вела господарство на селі, приймала усі важливі рішення й утримувала сім’ю.
І тільки коли Олена зважилася, щоб урятувати родину, вийти заміж за нелюбого, але заможного чоловіка, у пані радникової відродилася колишня пиха й зарозумілість, презирство до нижчих за неї станом: “Вона подала ласкаво надлісничим руку, а учителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі…” Погляд матері з гордістю і задоволенням спинявся на купі весільних подарунків дочці, а найбільше тішила самолюбство “касетка” [скринька] з сріблом на Дванадцять осіб, яку подарував Фельсів барон.
Отже, нікчемні пусті балачки, пияцтво, картярство, лицемірство, користолюбство, презирство до нижчих станів, тиранія в сім’ї, нетерпимість до інакомислячих, байдужість до суспільно корисного життя – такі характерні ознаки інтелігенції провінційних містечок. І саме це Ольга Кобилянська засудила, на наш погляд, у повісті своєю майстерною розповіддю. Міщанство живуче, і багато його рис, на жаль, зберігається і в нашому суспільстві.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)