Оксана – символ приниженої, але нескореної України

Твір за драмою Лесі Українки “Бояриня”. Драматична поема “Бояриня” – один з найкращих патріотичних творів Лесі Українки. Написана в 1910 році, вона вперше побачила світ у 1914 р., вже після смерті письменниці. Через чотири роки “Бояриня” вийшла окремою книгою, а згодом увійшла до 12-томного зібрання творів талановитого драматурга. Однак за шкільною програмою цей твір почав вивчатися лише в 90 роки XX століття. Радянські критики й літературознавці намагалися обійти мовчанкою драматичний твір або аналізували його досить обмежено,

зважаючи на виразно виявлену в ньому антиросійську тенденцію. Як і у романі П. Куліша “Чорна рада”, твір Лесі Українки присвяченим подіям, які увійшли у життя України під назвою “Руїна”. Його зміст пов’язаний з Переяславською радою, що стала поворотним пунктом у житті наших пращурів. Саме 1654 року український народ присягнув російському цареві, а це визначило новий напрямок та нові умови його життя.

Отже, поема написана на національному матеріалі (у творі описані часи Руїни за гетьманування Петра Дорошенка), проте матеріал цей викладено по нова – і торському. Розробляючи історичну тему, письменниця, що гостро

переживала соціальний і національний гніт, брак національної державності, заборону української мови, школи, переслідування літератури, театру, порушила актуальні проблеми психології українців, надала їм філософського звучання.

Головні герої поеми – Оксана і Степан, українець за походженням, який по смерті батька-боярина стає московським боярином. На мій погляд, названі персонажі своїми роздумами, поведінкою символізують різні. проблеми. Вустами Степана автор стверджує думку про можливість щасливого життя і в далекій, непривітній і чужій Москві. Оксана ж символізує принижену, але ніким не скорену Україну. Менталітет української дівчини виявляється вже в першій дії драми: Степан мав наміри на одруження. Мені б була не для забави квітка, Я бачу в ній життя, і волі образ, І краю рідного красу. Оксана виходить заміж з Степана і переїжджає жити до Москви. Сповнена любов’ю, до рідної землі, волелюбна за своїм характером, вона потерпає від розлуки з батьківською землею, від усвідомлення власної бездіяльності, від неможливості реалізуватися як патріотичній особистості. Вихована в демократичному середовищі, дівчина ввібрала в себе основні риси й переконання передової частини суспільства, для якої характерним було усвідомлення патріотичного обов’язку як найвищої святині, необхідність служити Батьківщині, любов до України, до всього свого й повага до чужого; активна громадянська позиція; уболівання за долю приниженої рідної землі; духовна єдність з однодумцями, прагнення допомогти їм…

Та умови життя в Московії не сприяли реалізації її ідеалів. Воно стало нестерпним. По-перше, подружжя мало різні світогляди, життєву позицію; по-друге, вона не розуміла місцевих традицій; по-третє, чоловік забороняв їй підтримувати контакти з рідними, близькими, на її просьбу відмовився втікати в Україну. Дівчина не могла прижитися на чужині – там сповідувалося рабство в найогидніших проявах. Вона не змогла змиритися зі Степановим приниженням, бо вихована на волелюбних ідеалах. Оксана звинувачує чоловіка в бездіяльності, в його байдужості до України:

Сидів-сидів у запічку московському,
Поки милася кров… на Вкраїні

Не незрозуміло, чому Степан взиває себе “холопом Стьопкою”, повинен цілувати комусь руки як невільник. Вона не уявляє собі, як він, пересидівши в Москві добу Руїни, час, коли велося змагання за життя, збирається дивитися своїм землякам у вічі… Ці та інші мотиви характеризують тільки слова. Насправді ж, як зауважує сучасна критика, Оксана, символізуючи принижений, але нескорений український народ, не змогла піднестися над обставинами, в яких опинилась. Вона не стала борцем. Про це свідчать такі висновки: дівчина в кінці винесла присуд і собі й своїм землякам за пасивність, за нездатність до боротьби, за те, що змирилася з поразкою і зосталась жити на попелищі.

Твір складний, в його основі – філософія життя в період доби Руїни, яку письменниця характеризує як втрату народом духовної домінанти буття. Художньо осмислюючи філософію волі, душі, духу, які зумовлюють філософію Поротьби, Леся Українка приходить до думки, що український народ несе ярмо поволі самохіть, бо змирився зі званням “раба”. Хоч тема “Боярині” основана на подіях минулого (жаття України в другій половині XІІІ ст.), однак в поемі відсутній конкретний матеріал. Основна увага письменниці зосереджується на окремих персонажах, які потрапили під вплив складних обставин.

Серед них – боярин Степан і молода дівчина Оксана, яка за покликом серця “и йшла заміж за Степана і опинилась у Москві. Степан – досить складна особистість. Він, відірваний від національної духовності, втратив свою духовну ментальність. Леся хоче з’ясувати причинні на-і – підки розриву між особистістю Степана та соціально-політичними змінами. Вчитаймося в ті рядки з поеми, в яких є такий факт: Москва не вірить Сте-иину, хоч він – вірний прислужник. Розуміючи, що за кожним його кроком нагляд, Степан не хоче чути про Дорошенка, який збирається виступити проти царських самодержців; йото лякає лист, який написала його дружині товаришка з України. В цьому трагедія Степана, і вона все далі загострюється: він пабороняє приймати посланця з України, не хоче й чути про зустріч дружини а братом Іваном. Як бачимо, життя Степана зводиться до виконання певної ролі. Він знецінив національну гідність, здатність протистояти всьому негативному, його задо-иольняє сьогодні роль “пахоля”.

Роздумуючи над образом Степана, Леся Українка приходить до висновку, що такі люди приречені на вічні мандри, безперспективні пошуки щастя в чужому краї. Степан ніби опинився в замкненому колі, виходу кема, це вінець його духовного життя. Він добрий, щирий, не здатний до братовбивства, його руки не апплямовані кров’ю. Та він з легкістю руйнує в собі те начало, яке б підняло його до висот Авеля.

Відступництво Оксани пояснюється ностальгією. Проте її ностальгія – це не стільки туга – біль за Україною, скільки втома від бездуховності, невизначеності, примножена втратою природного відчуття краси світу. Героїня чужа і в Україні, і в Москві. Та справа не в тому, що дівчина чужоземна, а в тому, що доба Руїни знищувала природні начала в людях. Ностальгія підкошує здоров’я Оксани, вона хоче вмерти, і це знову ж таки результат руйнівного натиску доби. Стан між життям і смертю оновлює душу, здатну смерть сприйняти як жадане єднання із землею. В драмі є символічний образ шаблі. Він в тексті поеми з’являється тоді, коли Оксана згадує дитинство. Вона з братом знайшла іржаву шаблюку, хотіли погратися нею, але не змогли витягти з піхви, бо шаблюка поіржавіла. “Отак і ми з тобою,- зрослися мов шабля з піхвою… навіки”,- говорить Оксана чоловікові. Як розуміти ці рядки? Шабля – це символ козацької ідилії, яка почала вже відмирати. А якщо Руїну сприйняти як ланцюжок, то від нього можливе національне відродження, за яке клали свої голови запорозькі козаки?






Суспільство в якому я хочу жити.
Оксана – символ приниженої, але нескореної України