Кайдашева сім’я як символ зневаженої України

Повість «Кайдашева сім’я» – твір значно глибший, ніж просто весела розповідь про суцільну колотнечу, про хатні війни Кайдашів. Свого часу царська цензура, яка дуже пильнувала тоді, щоб до читача не потрапило нічого «зайвого», вилучила перший варіант вступу до повісті. Саме отой вступ і змушує нас сприймати твір під іншим кутом зору, глибоко задуматися над символічністю її назви.

І. С. Нечуй-Левицький не обмежується милуванням краєвидами навколо невеличкого села Семигори, де відбуватимуться всі події. Він згадує, що ті місця овіяні

славою героїчних битв Богдана Хмельницького, пише, що над безкраїми полями «високо чорніють козацькі гостроверхі й круті могили».

Усе це нагадує письменникові про колишній високий злет прагнень українців скинути зі своєї шиї ярмо пригноблення, жити вільно і щасливо. Проте всі ті поривання залишилися в минулому. Тому і пише у вступі до «Кайдашевої сім’ї» І. С. Нечуй-Левицький, що «ввесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля». Але про який же народ написана повість, якщо він «похований»?

Я думаю, що письменник тут різко протиставляє збайдужілість

своїх сучасників внутрішньому стану того покоління, яке перемогло у визвольній війні Богдана Хмельницького. Саме про велику національну біду хоче сказати митець – про духовну смерть значної частини українців другої половини XIX століття. Його хвилює, що давня слава предків багатьма забута. У цій задушливій суспільній атмосфері і виникають такі стосунки між людьми, як у сім’ї Кайдаша.

Уся пристрасть, невичерпна енергія українця скеровуються тут не на щось прекрасне, високе, а на дріб’язкові з’ясовування стосунків, на кумедні і галасливі сварки чи за мотовило, чи за курку, чи за грушу, чи ще за щось. Марнується в щоденному сімейному пеклі людське життя, нікчемніє душа.

Ось Лаврін, наприклад, уявляється читачеві спочатку завжди усміхненим, лагідним, добрим, здатним до справжнього кохання. Як ніжно він ставився до своєї Мелашки: «Вона ніби освітила всю його душу, освітила густу тінь під вербою, неначе сонцем, і побігла на гору зіркою». І в кінці повісті навіть він втрачає свою привабливість і запекло воює час від часу то з Мотрею, то з Карпом, то з Кайдашихою…

Хоч І. С. Нечуй-Левицький про це і не пише прямо, проте ми розуміємо, що до духовного зубожіння багатьох українців довели і знищення царизмом української державності, і закріпачення селян, і майже цілковита відсутність освіти. Сім’я Кайдашів – це символ усієї тодішньої України, зневаженої, збезчещеної.






Твір чим я можу бути корисним для своєї батьківщини.
Кайдашева сім’я як символ зневаженої України