Оксана – символ приниженої, але нескореної України (за драмою «Бояриня»)
Драматична поема «Бояриня» – один з найкращих патріотичних творів Лесі Українки. Написана в 1910 році, вона вперше побачила світ у 1914 p., вже після смерті письменниці. Через чотири роки «Бояриня» вийшла окремою книгою, а згодом увійшла до 12-томного зібрання творів талановитого драматурга.
Однак за шкільною програмою цей твір почав вивчатися лише в 90 роки XX століття. Радянські критики й літературознавці намагалися обійти мовчанкою драматичний твір або аналізували його досить обмежено, зважаючи на виразно виявлену в ньому антиросійську
Як і в романі П. Куліша «Чорна рада», твір Лесі Українки присвяченим подіям, які увійшли у життя України під назвою «Руїна». Його зміст пов’язаний з Переяславською радою, що стала поворотним пунктом у житті наших пращурів. Саме 1654 року український народ присягнув російському цареві, а це визначило новий напрямок та нові умови його життя.
Отже, поема написана на національному матеріалі (у творі описані часи Руїни за гетьманування Петра Дорошенка), проте матеріал цей викладено по новаторському. Розробляючи історичну тему, письменниця, що гостро переживала соціальний і національний гніт, брак національної
Головні герої поеми – Оксана і Степан, українець за походженням, який по смерті батька-боярина стає московським боярином. На мій погляд, названі персонажі своїми роздумами, поведінкою символізують різні проблеми. Вустами Степана автор стверджує думку про можливість щасливого життя і в далекій, непривітній і чужій Москві. Оксана ж символізує принижену, але ніким не скорену Україну.
Менталітет української дівчини виявляється вже в першій дії драми: Степан мав наміри на одруження. Мені б була не для забави квітка, Я бачу в ній життя, і волі образ,
І краю рідного красу. Оксана виходить заміж з Степана і переїжджає жити до Москви. Сповнена любов’ю до рідної землі, волелюбна за своїм характером, вона потерпає від розлуки з батьківською землею, від усвідомлення власної бездіяльності, від неможливості реалізуватися як патріотичній особистості.
Вихована в демократичному середовищі, дівчина ввібрала в себе основні риси й переконання передової частини суспільства, для якої характерним було усвідомлення патріотичного обов’язку як найвищої святині, необхідність служити Батьківщині, любов до України, до всього свого й повага до чужого; активна громадянська позиція; уболівання за долю приниженої рідної землі; духовна єдність з однодумцями, прагнення допомогти їм… Та умови життя в Московії не сприяли реалізації її ідеалів. Воно стало нестерпним.
По-перше, подружжя мало різні світогляди, життєву позицію; по-друге, вона не розуміла місцевих традицій; по-третє, Чоловік забороняв їй підтримувати контакти з рідними, близькими, на її просьбу відмовився втікати в Україну. Дівчина не могла прижитися на чужині – там сповідувалося рабство в найогидніших проявах.
Вона не змогла змиритися зі Степановим приниженням, бо вихована на волелюбних ідеалах. Оксана звинувачує чоловіка в бездіяльності, в його байдужості до України: Сидів-сидів у запічку московському, Поки милася кров… на Вкраїні їй незрозуміло, чому Степан взиває себе «холопом Стьопкою», повинен цілувати комусь руки як невільник. Вона не уявляє собі, як він, пересидівши в Москві добу Руїни, час, коли велося змагання за життя, збирається дивитися своїм землякам у вічі… Ці та інші мотиви характеризують тільки слова.
Насправді ж як зауважує сучасна критика, Оксана, символізуючи принижений, але нескорений український народ, не змогла піднестися над обставинами, в яких опинилась. Вона не стала борцем. Про це свідчать такі висновки: дівчина в кінці винесла присуд і собі й своїм землякам за пасивність, за нездатність до боротьби, за те, що змирилася з поразкою і зосталась жити на попелищі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)