Образ попаді Шумінської в оповіданні “Дух часу”
Зарозумілою і духовно обмеженою виступає в повісті й дружина радника. Цей образ має багато спільного з образом попаді Шумінської в оповіданні Н. Кобринської “Дух часу”. Обидві патріархально настроєні матері вважають, що кожна дівчина “з доброго дому” повинна стати покірною дружиною, служницею своєму чоловікові. У такому ж дусі вони хочуть виховати і своїх дочок, яким готові заборонити навіть читати книжки, бо вони “баламутять” дочкам голови, бо від них віє чимось чужим, пливуть невідомі “струї”, котрі підмулюють береги
Радничиха від усієї душі ненавидить Лієвича, який своїми розмовами підтримує Олену. Прогресивні думки, що їх висловлювала дочка, “лякали, наче страшила в білій днині, її набожну душу, денервували її та спроваджували безсонні ночі” (І, 69).
А водночас у радничихи ще залишились проблиски позитивних рис: вона дбайлива мати, їй властива лагідність, вона навіть іноді жаліє Олену, не наважується вирвати з її рук книжку. Здавалось би, що ці риси повинні й визначати її характер. В оповіданні “Вона вийшла заміж” її поведінка не була вмотивована. В “Людині” вводиться сцена розмови
Глибокий моральний розклад міщанського “болота” показано в повісті на образі сина Ляуфлера – Германа-Євгена-Сидора, за влучною характеристикою О. Маковея, хлопця “з трьома іменами, але без трьох глуздів”.
Для батька Герман був “гординею життя”, “світилом цілої родини, чоловіком будуччини”. Мати в своїх честолюбних мареннях уявляла сина “надворним радником”, а “тоді й до міністра судівництва недалеко” (І, 68). Кар’єрою Германа батьки хотіли взяти своєрідний реванш за те, що дочки вдалися не такими, якими бажалось їм. Але ці честолюбні марення скоро розвіялись. Герман, подібно до Адася Торського з повісті І. Франка “Основи суспільності”, не здатний бути “завойовником життя”, бо його духовний світ вузький і убогий. Гра в карти, пияцтво, розбещеність такі моральні якості цього марнотратника своєї молодості. При цьому один з товаришів радника підкреслює, що таке життя, яке вів Герман, не було винятком в середовищі буржуазної молоді.
У правдивому змалюванні суспільної атмосфери, духовного життя буржуазної інтелігенції відчуваємо пристрасну ненависть О. Кобилянської до обивательсько-міщанського світу, такого несумісного з духовно повноцінним життям людини. І цю ненависть за допомогою умілого підбору окремих вдалих штрихів, згущення фарб, але без деформації життєвого матеріалу, письменниця зуміла викликати і в читача. Тут О. Кобилянська стала на шлях продовження передових традицій української реалістичної літератури, і зокрема, як слушно зауважує Є. Кирилюк, Івана Франка.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)