Образ Івана Палійчука (за повістю М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”)
Повість М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” – один з найліричніших, навіть фантастичних творів. Автор ніби пропонує читачам опинитися у чарівному царстві природи, відчути “сум горних смерекових лісів”, вловити дихання гір, пізнати разом з героями таїнство кохання, таїнство людської душі. І образ Івана Палійчука допомагає розібратися в заплутаному лабіринті людських взаємин.
“Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родини Палійчуків”. Виплеканий дивовижною і таємничою природою Гуцульщини, ріс він розумним
А ховалися в його, ще дитячих, очах паростки того могутнього кохання, що, як зірка, буде освітлювати життєвий шлях, що буде більше, ніж життя, більше, ніж смерть.
З самого дитинства починає пізнавати Іван оточуючий світ, пірнаючи у казкові нетрі міфів, у дивовижний всесвіт природи: “Весь світ був як казка, повна чудес,
Разом пасуть вони вівці, разом співають, разом слухають шелест задумливого лісу, відчуваючи усіма струнами душі чарівність оточуючого світу. І отут виявляється усе багатство душі Івана Палійчука – й у взаєминах з Марічкою, й у відчутті природи, і в грі на флоярі: “Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якою ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки”.
І в полонині, де він пас вівці, вартував вогонь, ми бачимо нерозривну єдність Івана і природи. А ще там, у полонині, розквітло кохання до Марічки, набуло іншого змісту. Зрозумів Іван, що більше без своєї коханої він не може жити.
Але не довелося йому побачити Марічку живою – забрала її річка. Тільки не змогла забрати з собою кохання Івана. Неймовірно тяжко переніс він смерть Марічки, намагаючись якнайдалі піти від людей. Усі вважали, що “великий жаль” вбив Івана. Ні, заховавши почуття, на сьомий рік він з’явився і навіть одружився з Палатою. Виявилося, що Іван – хазяйновита людина, яка дуже любить свою мар-жину. Але не склалося життя з Палагною, бо ще живе в серці кохання до Марічки. Розуміючи, що Палагна зі своїм коханцем хочуть його вбити, йде він до лісу, де зустрічає Марічку-нявку. Веде вона його за собою, веде, щоб заподіяти йому смерть, але кохання не дозволяє це побачити. Він навіть рятує нявку від чугайстра, загравши мелодію, що почув від щезника. І загибель Івана неминуча, бо його кохання не може вміститися в течії одного життя, воно більше, ніж життя.
Образ Івана Палійчука – це образ людини, для якої кохання найголовніше в житті, яка утверджує любов як джерело духовності. Незважаючи ні на що, Іван в душі до кінця залишився вірним своєму коханню і навіть загинув з думкою про Марічку. Цей Ромео – син природи, навічно зачарований її дивами, її фантастичними образами. У цьому персонажі органічно поєдналися кохання до жінки й кохання (справді, кохання – не любов) до природи.
Мабуть, неможливо краще написати про таїну кохання, про таємничість світу природи, ніж це зробив М. Коцюбинський у повісті “Тіні забутих предків”. Іван Палійчук, як новий Ромео, назавжди залишиться в нашій літературі як символ кохання, як вічний ідеал кохання, захоплюючи читачів своїм незламним духом і величчю душі. А “загадкова усмішка смерті” на устах мертвого Івана – ніби символ його безсмертя.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)