“Тіні забутих предків” М. Коцюбинського – вершина вітчизняної прози

У багатьох творів є власна передісторія, і лише в дея­ких – власна післяісторія. Доля України й українства взагалі багата на дивні й символічні події. А повість “Тіні забутих предків” була ніби своєрідною ілюстрацією. У шістдесяті роки XX століття великий український режисер Сергій Параджанов зняв стрічку за відомою повістю Михайла Коцюбинського. На прем’єрі цієї картини стало­ся ось що: на сцену палацу “Україна” самочинно піднялися Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл, закликаючи до припинення репресій і тим самим підписавши

собі смертний вирок. З того дня “Тіні забутих предків” є символом нескореності українців, символом жаданої свободи. Саме тут вершинні вияви української прози й української громадської думки зійшлися докупи.

Коли читаєш “Тіні забутих предків”, розумієш, наскільки цікавим, фантастичним є сприйняття гуцулами навколишнього світу. Іван Палійчук, головний герой повісті, змалеч­ку був незвичайною дитиною. Він “усе плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од ньо­го очі”. Узагалі, у цій лякливій і не за віком розумній дитині вже вгадувалася

подальша трагедія його долі й кохання. Мати не була ласкавою до Івана, і хлопець шукав заступництва й свободи серед безкінечно прекрасних карпатських лісів. Тут він почувався як удома: “Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна”. Одного разу Іван побачив щезника і навіть перейняв від нього мелодію для сопілки. Зустріч із щезником була тим, чого шукав хлопчик у лісі.

Кохання вперше озвалося до Івана, коли він зустрів ще маленьку Марічку. Овіяна та перша дитяча зустріч була смертю – у бійці загинув Палійчук – батько хлопця. А Марічка була з Гутенюків – роду батькового вбивці. Дітям було добре вдвох, вони товаришували. Удвох Іван та Марічка пасли вівці, бавилися в лісі. Коли ж діти підросли, між ними зародилося щире кохання. Та щастя їх було коротким: Іван мусив іти в полонину, щоб працювати. Автор зі співчуттям і зацікавленістю змальовує прості й водночас величні картини нелегкої праці гірських вівчарів. Ця праця потребує чималої фізич­ної витривалості й сили: природні стихії не жалують зайд, які толочуть незайману полонину. Треба підтримувати вогонь у ватрі, робити сир, слідкувати за тим, щоб жодна вівця не загинула в горах. Природа Карпат звеличує душу людини. Легенди й реальність щільно пере­плелися у свідомості вівчарів, і вони радо переказують один одному давні казки.

Змужнілим повернувся Іван з полонини. Та Марічки серед живих уже не було: “взяла її вода”, той самий Черемош, який так ревів у дитячих Іванкових снах. Хто знає, як важко було хлопцеві! Він зник на цілих шість років, а потім з’явився в селі, пояснивши, що “пастушив на угорському боці”. Пройшов рік, Іван оженився й почав газдувати. Палагна була доброю газдинею, та навряд чи Іван любив цю жінку. Вони багато працювали, дітей у них не було, і не слід дивуватися, що згодом Палагна зробилася коханкою сільського чародійника Юри. Дові­давшись про це, Іван побився з ним, а той наслав на суперника гарячку. Пішов Іван до води (яка колись узяла його кохану), щоб злити те чародійство, і раптом зустрів там ніби саму Марічку.

Це була страшна істота – нявка, яка губить того, хто довіриться їй. Вона нагадала Іванові всі дитячі забави, поводила його лісом і раптом запропала. Чугайстир – добрий лісовий дух – оборонив чоловіка від нявки. Потім чугайстир запросив Івана до танцю, і вони танцювали вдвох довго й шалено. Іванові здавалося, що, затримуючи лісово­го дядька, він дає Марічці можливість утекти якомога далі. Довго шукав він свою кохану, ішов на її голос, але впав з гори й покалічився.

Іван помер, “у головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіти з хати”. Та загальна жалоба поступово змінювалася веселощами, “забава трясла стіна­ми хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця”. Так закінчилося сповнене передчуттів і таємничості, досить химерне життя Івана Палійчука.

Михайлові Коцюбинському вдалося геніально відтворити неповторну й дивну атмосферу життя гуцулів. Усі верховинці не зовсім схожі на своїх рівнинних співвітчизників, мабуть, тому, що живуть вони ближче до неба з його хмарами, дощами, вітрами. Хто хоча б раз чув звук трембіти, той розуміє, що час не владний над зеленими схилами вічних Карпатських гір. Ще з дохристиянських часів тут складалися обряди й вірування, які так вдало передав мовою художньої прози автор повісті “Тіні забутих предків”.

Іван Палійчук є втіленням горянського характеру, гуцульської вдачі. Набагато більше, ніж його односельців, хлопця дивує примхлива різноманітність навколишнього світу. Світ дійсно дивує, і непотрібно зважати на те, що чугайстир або нявка лише ввижаються Івановій уяві. Адже коли предмет існує в уяві, то, на мій погляд, він існує абсо­лютно реально.

Повість М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” займає особливе місце в українській класичній літературі. Образно кажучи, він завершує літературний процес XIX сто­ліття й відкриває бурхливе, сповнене протиріч XX століття, коли могутні стихійні сили змагалися з людиною за право володіння всесвітом.






Чи можна когось любити до безтями.
“Тіні забутих предків” М. Коцюбинського – вершина вітчизняної прози