У розмаїтті поетичного світу Ліни Костенко справжнім скарбом є її інтимна лірика. Здатність любити – сама по собі велике щастя. Високе обдарування втілити це почуття у слові – щастя удвічі. До того ж інтимна поезія Костенко має ту дивовижну особливість, що у ній знаходимо і впізнаємо рядки, які, одного разу прочитані, здаються власними. Вони вже належать не тільки і не стільки поетесі, скільки нам, читачам. Їх хочеться пригадувати, перечитувати, щоразу знаходячи якийсь несподіваний відтінок змісту чи настрою, ними навіть хочеться освідчуватися
в коханні. Бо інтимна лірика Ліни Костенко – це дивовижний світ Жінки, повний пекучої ніжності і гордовитої самоповаги, пристрасті і цноти, мудрості і безоглядного шаленства. Лірична героїня тут найчастіше боїться пишних, гучних слів, так само як боїться слів порожніх, – і тому такий частий у неї мотив чекання, бентежного і такого “промовистого” мовчання, в зачарованому колі якого опиняються Двоє: Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Як тихий дзвін гірського кришталю – Несказане лишилось несказанним. Якийсь потаємний, незрадливий голос уміє щоразу так безпомильно і несподівано
розповісти жіночій душі, що от Він – “такий чужий, і раптом – неминучий”. І “не треба класти руку на плече”, щоб не сполохати цю зворушливу довіру. Справді-бо, справжнє велике почуття тривожить, лякає, виповнює одночасно трепетною радістю і незрозумілим світлим смутком: Двори стоять у хуртовині айстр. Яка рожева й синя хуртовина! За глумом і чадом не видно хатини, де вмирає старенька самотня жінка. Самотня, бо сини розбіглися світами. І тільки випадкові люди, що забрели в хатину, стали свідками цього самотнього згасання. Старенька благала її поховати. Це також Чорнобильська Мадонна. По Хрещатику іде божевільна жінка із лялькою, сповитою в лахміття. Ненароджена дитина вибілила їй волосся і запалила ненавистю очі. Це також Чорнобильська Мадонна. Є у творі монолог чорнобильської трактористки: Кожен день я ковтаю пилюку З чорнобильськими радіонуклідами, Вчені кажуть по телевізору, Що вони мінімальні. Прошу єдине – бодай не брешіть. Розумієте, трактористка я, Чорнобильська трактористка. Мені ще треба родити. І це теж Чорнобильська Мадонна. Така дивна галерея зовсім невідповідних класичному образу Мадонни осучаснених портретів, врешті, підводить поета до узагальнення: сива чорнобильська мати несе на руках цю планету, мов хворе дитя. Ми несемо хрест власної недолугості і в Чорнобильській трагедії винні всі люди, які дуже багато знають, але ще не визначилися остаточно, де добро, а де зло. ІІ І знов весна… Така щедра, квітуча, багатообіцяюча. І хочеться жити, любити, впиватися красою рідної землі! Приходила весна і рік, і два, і десять років тому. І земля була, мов наречена, до шлюбу вбрана… І раптом – вибух. Здригнувся Чорнобиль, похитнулася земля. І стала звичайна весняна ніч трагедією. Уже понад десять років скорботою сповнений квітень. Плаче Україна, бо вогнем пече їй поліська рана. Незагойна рана. І пригадалися слова: Чорнобиль! Ти хрест наш, ти наша голгофа. З болем усвідомлюю: так, тут був розіп’ятий мій народ. Україно, скільки ще хрестів судилося тобі? Чи пронесеш і цей, нині найважчий, чи не впадеш під його тягарем? Сьогодні розуміння чорнобильської трагедії прийшло, напевно, до кожного. А тоді? Мовчав уряд, мовчали вчені, приховувалась правда ї… страждав народ. Заговорили письменники, прагнучи достукатися до серця кожного. До Розказати правду читачам намагався Ю. Щербак у романі “Чорнобиль”, доля тих, хто опинився у забрудненій зоні, хвилювала В. Яворівського у творі “Марія з полином у кінці століття”, світ струснув “Вибух” С. Йовенко. Піснею скорботи стала поема І. Драча “Чорнобильська мадонна”. Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш, – признається поет. І немає слів, які б передали весь жах, розпуку, біль зраненої душі. І вже не автор творить образ Мадонн XX ст., а вона “пише ним”, перетворюючи його в Плач, у Голосіння. Ридає син, вимолюючи у матері прощення за найстрашнішу провину, за злочин проти людства. Чи простить вона, Чорнобильська Мадонна, своїх нерозумних дітей? Немає сили, щоб зупинити ту солдатську матір, яка щоранку прямує у саркофаг до свого сина, залишаючи на сипкому піску ту “вервечку чітку і легку своїх босих слідів”. Може, це мати генерала, що знову втекла із Києва, бо кличе її батьківська земля, а може, це ненька Валерія Ходимчука чи когось із тих, у кого Чорнобиль відібрав життя. І летить материнська душа шукати свого с
