Національні мотиви у драматичній поемі Лесі Українки «Бояриня»
Драматична поема Лесі Українки «Бояриня» належить до тих творів, які донедавна були невідомі читачеві. І це не дивно, бо вперше побачила світ у 1914 році, вже по смерті письменниці.
«Бояриня» була видана окремими виданнями 1918 і 1923 років, а відтак аж до 1989 року не тільки не виходила друком, а й згадки про неї не було ні в оглядових статтях, ні в солідних літературознавчих монографіях, та й академічні історії української літератури обходили мовчанкою існування цього твору у творчому доробку Лесі Українки.
Тільки в 20-30-ті роки, в часи другої
В епоху «розквіту» соціалізму, злиття націй в єдину національну спільність, будь-яка згадка про національну своєрідність, не кажучи вже про національну окремішність, розцінювалась як крамольна і каралась якнайжорстокіше. Тож видавнича і літературознавча історія «Боярині» зрозуміла без особливого коментаря.
Представляючи
Таким чином, збіднювався, обкраювався не тільки творчий доробок письменниці, для якої національна ідея була органічною, а й звужувалася, викривлювалася вся історія української літератури, де мотиви національної долі народу були провідними, хоч і висвітлювалися, зрозуміло, з різною мірою глибини і художньої повносильності.
І це закономірно, адже нова українська література постала з потреби захисту українства, відстоювання в художньому слові його інтересів і національних особливостей. З усього комплексу національних проблем Леся Українка обирає чи не найгостріші, найдраматичніші з них – проблеми національної пасивності, національної зради і національної туги, осмислюючи їх на матеріалі української історії XVII століття, а точніше – доби Руїни.
Ця епоха належить до найтрагічніших в історії України, адже після смерті Б. Хмельницького Україну, що була поділена на дві сфери впливу (польську і російську), спустошували виснажливі війни, безперервні внутрішні сутички за гетьманську булаву; гетьманська влада послаблювалася соціальним протистоянням козацьких низів і старшини.
Щоб ліквідувати автономію України, підірвати економічні і політичні основи нації, передусім намагалися позбавити народ його мислячої еліти, роздаючи їй (козацькій старшині) маєтності та привілеї в обмін на зраду інтересів української державності. Ось ця національна зрада освічених верств «заради лакомства нещасного».
З усіх проблем Лесю Українку мучила чи не найбільше національна, бо вона добре розуміла, що досягти державності народ зможе тільки тоді, коли матиме поводиря. А для цього, як писала письменниця в одній із своїх статей, «…у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її «мозок».
Цими проблемами Леся Українка переймалася постійно. Навіть тоді, коли, гнана хворобою, перебувала далеко від рідної землі, її цікавили громадсько-політичні питання. Так, рятуючись від болю у занесеному пісками Єгипті, 1910 року у Гелуані коло Каїра протягом; трьох днів Леся Українка пише драматичну поему «Бояриня», зосередивши головну увагу не на «екзотичному» матеріалі, як це найчастіше бувало, а на національній історії.
Свідченням того, що зображена в творЬ проблема її особливо хвилювала, є короткий час, за який письменниця написала «Бояриню». За словами М. Зорова, «тепла й сердечна «Бояриня» – це той випадок, коли «творчий задум базувався на давніх і сильних враженнях українських…
Тоді поетеса з радістю зверталася до українського життя і майстерно та легко опановувала ним як «матеріалом для своїх проблем і цілей». Отже, як вважав учений, давня історія – то, передусім, відправна точка, вихідний матеріал, що давав можливість виявити сучасні національні проблеми й сучасні громадські настрої (зрозуміло, за аналогією до історичного минулого).
Взявши матеріал з конкретної історичної епохи, Леся Українка, по суті, не подає нам зразка історичного твору, бо історична доба цікавить її передусім як ситуація, суспільно-політичні обставини, в яких діють не історичні, а вигадані герої, які, проте, несуть правду про ‘ свій час і свою добу. Так само вони несуть істинну інформацію і про основні риси сучасного суспільного життя.
Варто зауважити, що мотив національної зради, пасивності для української літератури був не новий. Ще Шевченко у посланні «І мертвим і живим…» гнівно затаврував зрадливу козацьку старшину. Цих питань торкалися П.Куліш, М.Костомаров, а згодом і І.Франко, запитуючи себе й сучасників своїх:
Чому у нас відступників так много І чом для них відступство не страшне?
Засвоївши літературну традицію і певні історичні джерела, Леся Українка передусім орієнтувалася на М.Костомарова: його історичний твір «Руина» та соціально-історичну повість «Черніговка», з якою «Бояриня» перегукується як матеріалом і проблемами, так і ідеологічними акцентами.
Змальовуючи історичну ситуацію доби Руїни, письменниця не вдається до зображення подій, зовнішнього конфлікту, а показує як ідеологічний зміст епохи, її найсуттєвіші проблеми переломлюються в долях центральних персонажів: дочки козацького старшини Перебійного Оксани та її чоловіка, московського боярина Степана, вихідця з давнього козацького роду. Отже, основою твору є не зовнішній, а ідейний конфлікт, протистояння світоглядних позицій, поглядів, думок, що становить сутність драматичної поеми як жанру.
Об’єднуючим центром комплексу думок і ідей у «Боярині», є проблема Переяславської ради 1654 року. Зміст події і ставлення авторки до неї конкретизуються через осмислення ідеї батьківщини, патріотизму, національної честі й водночас національної пасивності, зради. Оскільки жанр драматичної поеми за своєю природою передбачає не тільки епічні й драматичні виражальні можливості (розповідь у драматичній формі), а й ліричне начало, то у «Боярині» воно виявляється в суб’єктивному забарвленні художніх засобів, зображенні почуттів і роздумів, яскраво виявленій авторській позиції у ставленні до героїв і проблем, тобто у конкретизації політичного обличчя Лесі Українки, її суспільно-політичних ідеалів.
Конфлікт, покладений в основу «Боярині», грунтується на протистоянні двох світів – України і Московщини, як і двох психологій, світоглядних і морально-етичних позицій: з одного боку – патріотично настроєної козацької старшини, з другого – тих, що зреклися національної ідеї, перейшовши на службу до російського царя.
Першу представляє Оксана і те середовище, що її формувало (родина, українське жіноче церковне братство), другу – Степан. І ситуації, і образи «Боярині» виразно романтизовані, а тому одним із провідних художніх прийомів втілення ідеї у творі є контраст. Уже в першій дії Леся Українка подає діалог між Степаном і братом Оксани Іваном як представником національно свідомої старшини, що виявляє зіткнення двох позицій, діаметрально протилежне ставлення до факту Переяславської угоди: Степан – На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне. Іван – Мав кому держати!
Лихий їх спокусив давати слово! І це суперечливе, дискусійне начало поглиблюєтьсі при зображенні двох типів світогляду, двох світів які, як показує авторка, не можуть становити єдине ціле, бо за своєю сутністю, своїм внутрішнім змістом вони взаемонеприйнятні. Драматична поема як жанр не давала змоги автор ського коментаря, а тому зображуване коментується і відповідно оцінюється в діалогах між подружжям.
Для обох героїв Україна – це «веселий світ» з дівочим співом по гаях, де сонце встає, а не заходить, де шанується воля і людська гідність, де в шанобі батько-мати, добре слово, жіноча і подружня вірність. Московщина ж – «неволя бусурманська», «темниця».
І ця суб’єктивно-емоційна інформація доповнюється зображенням історично достовірних деталей і рис суспільно-політичного і громадського життя Росії того часу: шовінізм, великодержавний цинізм у ставленні до інших народів, зокрема, українців («…та там такі напасті, що крий боже! І просвітку нікому не дають московські посіпаки!»), релігійний месіанізм («у церкві божій, замість молитися, людей все гудять, ще й виносяться так благочестям поперед нас…») відступництво від договірних статей Переяславської ради («Все нам в очі тією присягою тичуть… Чому ж вони самі забули Бога?») рабське догождання, лукавість, улесливість, як основа взаємин при царському дворі («…я повинен «холопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник…»), доноси, шпигунство, фізичні знущання. І як підсумок звучить нищівний за своїм пафосом і змістом монолог Оксани:
…Хіба я тут не як татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки… Холопів продають… Чим не татари?
Протистояння двох світів поглиблюється і зображенням окремих сторін побутового обряду України й Росії. Оксана, з її звичкою до пошанування жінки, дружини, їх честі й гідності, не може звикнути до того, що у Москві дружину мають за «холопку з вотчини» її чоловіка, що «нема тут звичаю з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді», що етикет пригощання гостя зводиться до мовчазного і фамільярного «поцелуйного обряда», а в рідній стороні в таких випадках звучало: « – Дай Боже, панночко, тобі щасливу й красну долю! – Будь здоровий, пивши», де від свого коханого вона чула звертання на зразок «зоре», «моя доле», «голубонько», «єдина».
І усе це пояснює і вмотивовує розв’язку твору: «Я гину, в’яну, жити так не можу!» Типово романтична розв’язка конфлікту – смертельна хвороба від смертельної туги – сприймається як органічний компонент всієї ідейно-художньої системи твору. Трагізм долі Оксани, як і драматизм загального настрою твору, підсилюється зображенням не менш трагічного життя Степана, що мусив постійно грати роль, роздвоюватись, не бути собою, – аби вислужитись, аби не втрапити на «дибу», тремтячи щоденно за своє фізичне виживання. Його душа, хоч і покрита іржею («як на старих шаблях буває»), проте все ж відживає найдраматичніший момент життя – передсмертний час дружини. І отой монолог-сповідь Степана конкретизує як сутність трагізму його долі, так г основну думку твору:
Нас доля так уже скарала тяжко що, певне, й Бог простить усі гріхи. Хто кров із ран теряв, а ми із серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі. Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати…
Постає питання: чому у змалюванні двох світів Леся Українка свідомо культивує такий категоризм тону, таку підкреслену однозначність зображення – України в світлих тонах, Росії – у непривабливих, темних? Ніде не погрішивши проти правди факту й деталі, письменниця все ж свідомо і послідовно, сцена за сценою, епізод за епізодом поглиблює це протистояння, це співставлений взаємонеприйнятного.
Ідейно-художні особливості драматичної поеми «Бояриня» зумовлені не «войовничим націоналізмом», а ображеним національним почуттям. Ні в «Боярині», ні в іншому творі Леся Українка не сплямила свого пера проявами національної ненависті чи національного чванства. Демократичний зміст, гуманістичний пафос її творчості, висота духовності й інтелекту, заявлені в характері трактування вічних, загальнолюдських проблем, – все це повсякчас приваблювало читача "і піднімало її слово до рівня світових вершинних зразків.
Осмислюючи проблеми національної історії часів Руїни, Леся Українка водночас осмислювала і сучасну їй національно-політичну ситуацію, адже сама жила в час «великої руїни»: зневажалися основи буття українського народу – заборонялась мова, перекреслювалась історія, підкуповувалась інтелігенція, продаючись подекуди «за шмат гнилої ковбаси».
І аби докричатись і до великодержавного вуха, і до свого, що «оглухло», «не чує», аби розбудити земляків, відродити в них національну пам’ять і змусити зрозуміти, що нація з волелюбними традиціями, героїчною історією і високими морально-етичними даними заслуговує не на приниження своєї гідності «старшим братом», а на пошанування своєї окремішності, права на державний суверенітет, Леся Українка і дозволяє собі і категоричність тону, однозначну прямолінійність.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)