Муза Далеких Мандрівок у творчості Гумилева

Муза Далеких Мандрівок тепер пробуджується не із закликом простору або часу, а самозаглибленням, “вогнедишною бесідою”, “утихомиренням втомленої плоті”. Тим суворіше розвінчується минула короткозорість:

“Ми ніколи не розуміли Того, що коштувало зрозуміти” “И колишній темний тягар Продовжує жити в сьогоденні”.

Гумилев Звертається до міфології, творчості збіглих з життя майстрів. Але лише потім, щоб вивірити в чужому досвіді свій пошук Прекрасного людської душі. Її співакам повідомлена висока мета – складати

“окрилені вірші, розковуючи сон стихій”. Серед глухих, що не прозріли:

И, символ горнего величья, Високе косноязичье Як якийсь милостивий завіт. Тобі даруется, поет

Протилежні Внутрішні стани в остаточному підсумку виявляються плодами одного “саду душі”. Але вони представлені з різкою границею світла й тіні. Болісних борінь із самим собою, трагічної приголомшеності перед подвійністю переживань, що вражає одкровенням, скажемо, у Блоку, тут немає. Гумилев мужньо, вольовою напругою перемагає свої сумніви, хоча й не затінює їх. Вірші насичені мовцями контрастами дня й ночі, реальною, зримого й створеного фантазією

миру. Точність поетичного сприйняття й уяви неповторна. Ми ясно почуваємо: запах “смол, і пилу, і трави”, “пахне тлінням заманливо земля”; бачимо “сліпучу висоту”, “дику принадність степових роздоль”, “таїнство лісової глухомані”. А поруч – “хиткі далечіні дзеркал”, “сатана в нестерпному блиску”, людяні в стражданнях “колись страшні очі” міфічної Медузи. І всюди: “Фарби, фарби – яскраві й чисті”. Але все це райдужне “царство” строго організоване авторською карбованою думкою. “Тепер мій голос повільний і розміряний”,- визнання самого поета. І все-таки запити душі залишаються без відповіді

Є чи зв’язок між духовними шуканнями Гумилева в “Сагайдаці” і його наступним поводженням у житті? Видимо, є, хоча складна, важко вловима. Спрага нових, незвичайних вражень тягне Гумилева в Салоніки, куди він виїжджає в травні 1917 року. Мріє й про більше далеку подорож – в Африку. Пояснити все’это тільки прагненням до екзотики, здається, не можна. Адже не випадково ж Гумилев їде кружним шляхом – через Фінляндію, Швецію, багато країн. Показово й інше. Після того як не потрапив у Салоніки, благоустроенно живе в Парижі, потім у Лондоні, він вертається в революційний холодний і голодний Петроград 1918 року. Батьківщина суворої, переломної епохи сприймалася, може бути, найглибшим джерелом самопізнання творчої особистості. Недарма Гумилев сказав: “Всі, всі ми, незважаючи на декадентство, символізм, акмеизм та інше, насамперед російські поети”. У Росії й був написаний кращий збірник віршів “Вогненний стовп” (1921).

До лірики “Вогненного стовпа” Гумилев прийшов не відразу. Значною віхою після “Сагайдака” стали добутку його паризького й лондонського альбомів, опубліковані в “Багатті” (1918). Уже тут переважають роздуму автора про власне світовідчування. Він виходить із самих “малих” спостережень – за деревами, “червоним-оранжево-червоним небом”, “медом променем, що пахнув,” , “хворий” у льодоході рікою й т. д. Рідка виразність “пейзажу” радує. Тільки аж ніяк не сама природа захоплює поета. Миттєво, на наших очах, відкривається таємне яскравої замальовки. Якраз воно й проясняє справжнє призначення віршів

ЧиМожна сумніватися у сміливості людини, почувши його заклик до “убогого” землі: “И стань, як ти і є, звездою, // Вогнем пронизаної наскрізь!”? Усюди шукає він можливості: “Умчатися б навздогін світла!” Начебто колишній мрійливий, романтичний герой Гумилева повернувся на сторінки нової книги. Ні, це враження хвилини. Зріле, смутне збагнення сущого й свого місця в ньому – епіцентр “Багаття”. Тепер, мабуть, можна визначити, чому далека дорога кликала поета. Вірш “Прапамять” містить у собі антиномію:

И от все життя! Круженье, пенье, И от знову захват і горе Моря, пустелі, міста, Знову, як колись, як завжди, Мигтюче отраженье Седою гривою махає море, Загубленого назавжди… Встають пустелі, міста

Повернути “загублене назавжди” людством, не пропустити щось теперішнє й невідоме у внутрішнім бутті людей хоче герой. Тому називає себе “хмурим мандрівником”, що “знову повинен їхати, повинен бачити”. Під цим знаком з’являються зустрічі зі Швецією, Норвезькими горами, Північним морем, садом у Каїрі. І складаються на речовій основі ємні, узагальнюючі образи сумного мандрівництва: блукання – “як по руслах висохлих рік”, “сліпі переходи просторів і часів”. Навіть у циклі любовної лірики (нещасливу любов до Олени Д. Гумилев пережив у Парижі) читаються ті ж мотиви. Кохана веде “серце до висоти”, “розсипаючи зірки й квіти”. Ніде, як тут, не звучав такий сладостний захват перед жінкою. Але щастя – лише в сні, бреду






Будувати повітряні замки легше ніж у них жити.
Муза Далеких Мандрівок у творчості Гумилева