Мої роздуми над поемою «Казка про дурила»
В. Симоненко… Поет-шістдесятник… Поет-лірик… Поет-сатирик… І просто незвичайна людина, яка неймовірною любов’ю любила навколишній світ, любила життя, любила своїх батьків, а звідси – і народ, і, безумовно, Україну, до якої він не шукав «ні .стежки, ні броду», бо вона була в його грудях, «у чолі і в руках».
Після закінчення факультету журналістики при Київському університеті Василь розпочав своє трудове життя, а вірші писав ще в шкільні роки.
Його творчість – це своєрідний маніфест «шістдесятників», це гімн природі і гімн
Та настав час – народ все-таки пізнав їх і оцінює нині як належите. Сьогодні Симоненко повертається до нас, повертається в усій красі своїй, в повноті й первозданності свого таланту.
Читаєш, перечитуєш вірші поета, осмислюєш їх і приходиш до висновку, що це не просто автор ліричних творів, це поет-борець, Поет-патріот шевченківського пафосу.
Одним з кращих
1963 рік – той період в житті нашої держави, який характеризувався нудотою й задушливістю. В історію він увійшов під іменем «застій». На думку істориків, ніякої, по суті, не було різниці між Хрущовською «відлигою» і брежнєвською «задухою». Тому-то й Замовчують наших «шістдесятників», поетів, які не хотіли миритися з певними установами і в своїх віршах викривали горе, керівників. Симоненко ще в 1955 році сказав:
Біля керма запроданці, кастрати Дрижать від жаху в немочі сліпій… Коли б оту толоку розорати, Шевченко міг би вирости на ній! Про що ж і про кого «Казка про Дурила»? Зміст твору багато-проблемний, як і багатопроблемне наше життя. Та ідея її така: засудження тих, хто відбирає у людини Батьківщину, ховає живе життя «в хребтах високих паперових гір і заливає його чорнильними морями» облуди, забирає свободу освідчення любові до неї і притуплює історичну пам’ять, свідомість обов’язку.
Своїм твором В. Симоненко ще й ще раз ствердив високість Шевченкового:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра…
Твір складний, алегоричний, переповнений замаскованими алюзіями. Кожен образ символізує певне явище з життя країни. Не всі літературні критики саме це вбачають в оригінальному творі, дехто зводить тлумачення «Казки…» до народнопісенного джерела, а образи розцінює як казкових героїв з народних казок.
І все ж треба подивитися на твір іншими очима. У «Казці…» і царська сільська старшина, і сталінські ріки крові, і хрущовська лисина. Симоненко свідомо руйнує часові й просторові рамки, підкреслюючи цим спільні корені тиранії.
Петро і Дурило – представники двох поколінь. Петро – не старше покоління, активність у якого витравили ще за часів царської Росії і сталінського режиму, хоч його доброту знищити ніхто не зумів. Свого сина виганяє Петро не через погрози старшини, а щоб той з голоду не помер. Батько ніби й проклинає сина, проте в нього на вустах «щира посмішка».
Розповідь про дурного Петра та його сина Дурила ведеться спокійно, непоквапливо, просторічною мовою.
Ці люди піддаються на обман, вступають врешті-решт в двобій зі злом і іноді перемагають. їм притаманний гумор. Коли старшина прийшов до Петра скаржитися на неслухняність Дурила, Петро відповів: Та я його витурю з дому, щоб не балакав малий сатана то, що усім відомо. Дурило не може миритися з режимом, він вирушає в довгі мандри щастя шукати. Симоненко наділяє героя рисами казкових богатирів: неймовірною силою, умінням ходити по воді, сміливістю та мужністю. Коли герой підріс, змужнів, одразу вирушає до рідного краю. По дорозі йому трапляється рай. Старшини раю заманюють Дурила до себе.
Картина раю – просто-таки модель хрущовсько-брежнєвського суспільства: тут чорнильно-паперові стосунки з суспільством, прагнення знищити тих, хто проти ідеї. І все це в ім’я світлого майбутньою. В характеристиці старшин раю Симоненкова іронія переходить у сарказм: Одна турбота наші чола оре – а що, як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А більше нам нічого не болить. Моторошно і бридко уявляти собі цю гору, що вивершена на гроші народу й заступає сонце від народу. Симоненко ганьбить творців «Евересту» за допомогою прийому самовикриття. Вони пророкують свою мудрість, а насправді це жалюгідність і тупість:
Порода наша мудра від природи, Ми знаєм все, бо осягнули все. І глипає на нас зворушено і гордо Щасливий предок – щирий шимпанзе. У «Казці…» цікава інтерпретація образу засновника бюрократичного раю. Це – кам’яний ідол на постаменті. Але засновник раю – не лише Сталін, це
і Хрущов, і Брежнєв:
Бо таке на роду написано.
від Адама до наших днів
будуть людям світити лисини
величаво мудрих вождів. Всі ці мужі мають спільну рису: зоологічну ненависть до талановитих і чесних людей.
Є в «Казці…» й інші образи – це повії-Музи. Вони не прикриті алегорією, оголені автором:
Там живе племін усяких Престрашенна мішанина, І зате той край зоветься – Русь єдина, Русь єдина. Серце поета переповнене непорозумінням: його страшенно пригнічувало й дратувало те, що в нашій літературі багато «низькопробних митців», жалюгідних служак, що пишуть твори на замовлення:
Скільки бідною торгували, Скільки вже продавалась сама, що назвать її мертвою мало, а сильнішого слова нема. Неймовірної Хіба можна було після таких слів сподіватися на видання «Казки…»?
Чому старшини раю запобігаюгь перед Дурилом? Та тому, що їм потрібний апарат, а Дурило підходить до цього. Та Дурило виявляється Мудрішим і ставить старшинам непотрібні питання: чого у вас, люди добрі, ноги у крові?
У «Казці…» В. Симоненко викриває лицемірство, блюзнірство, засуджує класовий гуманізм, ‘виражає непохитну віру в перемогу народу. Тому-то й втікає з раю Дурило. Кінець твору написаний у чисто симоненківській манері. Україно! Ти для мене – диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо, горда і вродлива, З тебе дивуватися повік. «Казка про Дурила» – ще не до кінця осмислений твір В. Симоненка. Його треба читати й перечитувати. І сприйняти ідейний зміст його можна тільки при умові глибокого знання історії та літературного процесу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)