“Моральність є Правда” Шукшин
У своїй статті “Моральність є Правда” Шукшин писав: “Моральн або аморальним може бути мистецтво, а не герої… Чесне, мужнє мистецтво пе задається метою вказувати пальцем: що морально, а що аморально, воно має справу з людиною “у цілому” і хоче вдосконалювати його, людини, тим, що говорить йому правду про нього”.
У цих словах – не тільки теоретичне “како веруеши” Василя Шукшина, але й пояснення самої поетики його добутків. Тому що моральний висновок, яким “заряджено” кожне з них, зв’язується не з оцінною характеристикою
І значить виявити її внутрішній зміст і, стало бути, інтегрувати ув’язнений у ній конкретний життєвий досвід
Але правдиве відтворення дійсності не є її фотографування. І моральність – це “не просто правда, а – Правда”,- підкреслює Шукшин, маючи на увазі, що Правда (з великої букви) – це проникнення в суть явища при обов’язковому обліку всіх сторін даного явища. Тому Правда є категорія етична. По тому ж самому Шукшин
Це, зрозуміло, не виходить, що в Шукшина немає героїв, яких він любить всією душею, або таких, котрих він всею же душею ненавидить. Але його симпатії й антипатії – це результати осмислення реальних процесів, і він ніколи не перебільшує саме реальних можливостей своїх героїв. Тому він ніколи по форсує й сюжетно не закріплює, скажемо, торжества добра над злом, усіляко підкреслюючи, що життя складне й суперечлива й добрим початкам аж ніяк не завжди гарантована легка перемога. Одним словом, він аналізує явища, опираючись не тільки на свою моральну оцінку їх, але й на облік їхнього реального місця в дійсному житті
“…Я дуже осудливо ставлюся до сюжету взагалі,- говорив Шукшин у своєму останньому газетному інтерв’ю. – Я так думаю, що сюжет несе мораль – неодмінно: раз історія замкнута, раз вона для чогось розказана й завершена, виходить, автор переслідує якусь мету, а ціль такого роду: не робіть так, а робіть этат;. Або: це добре, а це – погано. От чого не треба б вискусстве.
Коли я попадаю на правду – правду зображення або правду опису,- те починаю сам для себе робити висновки. І досить, взагалі ж говорячи, правильні, тому що я жива й нормальна людина. Чому ж іноді не довіряють цій моїй якості – здатності зробити правильні висновки? Цю роботу треба мені самому залишати”.
Сам Шукшин саме так і будує свої оповідання: єдина їх “мораль” – від саме той самий “правильний висновок”, здатність на який Шукшин визнає за своїм читачем безумовно. Переваги цього “правильного висновку”, зробленого самим читачем, у тім, що він самостійний, що зроблено він у підсумку самостійного аналізу ситуації, запропонованої читацькій увазі, а це значить, що у своєму аналізі читач опирається не тільки на запропонований матеріал, але й на свій власний морально-соціальний досвід
Треба, втім, сказати, що цей розрахунок Шукшина на здатність читача “зробити правильні висновки” виправдував себе далеко ие завжди. Тому що адже й читачі бувають різні. Інші з них харчують схильність саме до такої літератури, де все розкладено по поличках, де один з героїв абсолютно прав, а інший абсолютно не прав, де, нарешті, чеснота завжди тріумфує. Скільки довелося Шукшину перетерпіти всього від такого роду “читачів”! “Вимагають гарного героя. Лають за брутальність героїв, за їхні випивки й т. п. …Просто разюче! Ледве не анонімки з погрозою вбити з-за рогу цеглою. Але ж чого вимагають? Щоб я видумував. У нього, диявола, живе на стінкою сусід, що працює, випиває по вихідним (іноді – галасливо), буває, свариться із дружиною… У нього він не вірить, заперечує, а повірить, якщо я набрешу повний мішок; вдячний буде, сплакне в телевізора, розчулений, і ляже спати зі спокійною душею. Є „культурная” тітка в мене в селі, та все обурюється: „одна лайка! Письменник…” Мати моя не знає, куди ока запроторювати від сорому. Є тітки в штанах: „грубий мужик”… Загалом, вимагають морального героя” .
Це, так сказати, вульгарний-побутовий варіант. Але, по суті, не із чи тими ж самими аналітичними принципами Шукшину доводилося сталтсиваться й на рівні “великої критики” у тих випадках, коли вона намагалася судити про ідею того або іншого його добутку всього лише по тому, що говорить і як діє той або інший його герой? І ие на чи цьому самому забобоні грунтувалися такі докори Шукшину, як, наприклад, той, що він виступає апологетом сільської темряви (отут, очевидно, мався на увазі “освітній ценз” героїв типу Пашки Холманского), що його герої “занурені в нещадну матеріальність інтересів” (персонажі начебто приятелів Сергія з оповідання “Чобітки” або Соні з оповідання “Свояк Сергій Сергійович”), що його творче кредо – “моральне перевага села над містом” і т. п.? У свій час багато писали й говорили про оповідання “Зміїна отрута”. Натякали, затверджували, доводили, що Шукшин виразив у ньому свою глибоку ворожість до міста й своє переконання в “моральній перевазі села”. “Цього разу,- писала, наприклад, Алла Марченко,- він (Шукшин.- Л. Е.) зовсім не нейтральний, цього разу він явно „темнит”, але чим відвертіше він „темнит”, тим отчетливее видно: „я вас усіх ненавиджу, гадів!” – зовсім не істеричний вихлест людини, доведеного до розпачу, – не такий вуж він „естественний”, щоб не знати: від радикуліту не помирають і зміїну отруту – усього лити зміїна отрута. І не настільки він дурний, щоб у глибині душі не знати: зміїна отрута потрібний не стільки матері, скільки йому самому, для полегшення розбудженої листом совісті блудного сина. За цією грубою й безглуздою витівкою, попахивающей уже скандалом,- таємна й серйозна ворожість до міського, як до сили чужої й ворожої. Але цю свою ворожість „деревенский хлопець” прекрасно ховає під маскою добродушності, адже він уже й сам „ранен містом”, залежимо від його спокус, але ця залежність, як це ні парадоксально, не нейтралізує, а, навпаки, підсилює ворожість, доводить її до ненависті, що тільки й чекає шляхетного прийменника, щоб стати явної” . Робить Марченко звідси й більше загальні висновки, що стосуються вже пе тільки особливостей даного оповідання, але й творчої позиції письменника в цілому. “Але не турбуйтеся,- далекоглядно завіряє критик,- скандалу але буде, і не тільки тому, що це позбавить „вот такого хлопця” його головної переваги – спокійної благодушності сильного, а його творця В. Шукшина – самого великого „козиря”. Скандал, чим би він не скінчився, у яку би сторону його не занесло, зажадав би від В. Шукшина серйозного, тверезого й глибокого. вивчення тих складних відносин, якими зв’язана сьогоднішнє село із сьогоднішнім містом. А це одна з тих проблем, перед якими – цю істину В. Шукшин твердо засвоїв – не варто зупинятися надовго, якщо хочеш залишатися в ролі письменника, приємного у всіх відносинах” .
Узагальнення, як бачимо, найвищою мірою відповідальне. Мова йде, ні багато ні мало, про саму сутність творчих принципів письменника, про самий характер його ідейно-художньої позиції
(1 votes, average: 5,00 out of 5)