Микола Гоголь: Україна чи Росія?
Російський письменник Микола Васильович Гоголь народився в Україні – серед її степів, лісів, серед її народу, який тоді називали малоросійським До кінця життя письменник дуже любив Україну, місце, де народився, свій дім, флігель, де писав твори, парк і ставок, білу чарівну церкву у класицистичному стилі… З України він вивів своїх незабутніх героїв – несамовитого козака Тараса Бульбу, його синів, героїв “Миргорода”, “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки”. Ним оспіване “наше все” – чарівна українська ніч, величний Дніпро,
Так, Гоголь ніколи не писав українською. Він народився у дворянській родині, у Російській державі. Його мовним середовищем була російська, він спілкувався з великими поетами Василем Капністом і Олександром Пушкіним. Батько малого Гоголя і сам був письменником-драмалургом, влаштовував вистави домашнього театру у Кибинцях, у садибі Трощинських. За життя Гоголь багато навчався, знав іноземні мови, чув багато українських пісень вдома, у далекому і холодному Петербурзі познайомився із російськими піснями…
За свідченням його сучасника, М. Данилевського, Гоголь боровся за чистоту
У цих думках є і суперечність, і любов до рідної української землі, і любов до російської культури, також рідної. Серед листів Гоголя є і такі рядки, написані до брата Микити: “Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по – московському, а по-нашому… Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню. .”
Такою була лиха доля багатьох синів України, розкиданих по датских світах. Тарас Шевченко мешкав у Петербурзі, потім його віддали у солдати на далекий Арал. Гоголь залишив і Петербург, і Україну, переїхавши до Італії… Чи відчував Шевченко у Гоголі саме українського митця? “Я завжди читав Гоголя з насолодою…, – писав він. – Перед Гоголем треба благоговіти, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей… Наш Гоголь – справжній відатель душі людської!” Обидва, і Гоголь, і Шевченко, пов’язували свій життєвий успіх з російською столицею, Петербургом.
Саме там, у Петербурзі, народився новий російський тип – Акакій Башмач – кін, “маленька людина”, спотворена столичним життям. Майбутній письменник, Гоголь мріяв увійти до вищого світу, зробити кар’єру, для чого потрібна була… шинель. Так, найпрозаїчніша річ у світі! Там, у Петербурзі, омріяна річ не була чимось особливим, як писав Гоголь, “у неї відбирали навіть благородне ім’я шинель і називали її капотом”. Списавши Башмачкіна з самого себе, з особистих юнацьких почуттів малоросіянина у столиці, Гоголь наділив свого героя російським ім’ям. Чому? Мабуть, тому, що розумів: росіянину ніде подітися, всюди йому буде однаково незатишно, всюди він буде “маленькою людиною”. Для вихідця ж з України завжди було можливим повернення додому – до свого середовища, до своєї землі, сповненої казок і легенд про героїв старої України.
Врешті-решт Шевченко так і зробив – він повернувся додому і став писати українською, мовою своїх дідів і прадідів. Гоголь також залишив Петербург – але поїхав до Італії. Її він назве “батьківщиною душі своєї”. Він повернеться в Україну думками, зробивши малоросіян героями своїх оповідань. У листах до матусі у Василівку Гоголь просить описувати йому звичаї й обряди Малоросії – весілля, колядки, купальські ігрища, легенди про водяників та русалок, описи одежі та побуту за часів Гетьманщини: “Якщо є, крім того, які-небудь духи або домовики, так про них детальніше, з їхніми назвами та ділами; безліч обертається серед простого іюду повір’їв, страшних легенд, переказів, різноманітних анекдотів… Все це буде для мене надзвичайно цікаво…”
Дослідники відзначають українські риси у творчості Гоголя, особливо його неповторний гумор. Через Гоголя та його друге “Я” – рудого пасічника Панька російське суспільство дізналося про існування іншої, дивовижної, екзотичної Малоросії, її чарівного, казкового народу, його характер і світогляд. “Сорочинський ярмарок”, “Вечір проти Івана Купала”, “Майська ніч, або Утоплена”, “Втрачена грамота”, “Ніч перед Різдвом”, “Страшна помста” – збуджували уяву, змушували співчувати, плакати і сміятися. “Справді весела книжка, – так зазначить Пушкін, прочитавши “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”. – …Вони вразили мене. Оце справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без бундючності. А часом яка поезія! Яка чутливість!”
На хвилі зацікавлення Мачоросією Гоголь працює навіть над проектом “Історія Малоросії”, хотів посісти кафедру в університеті Св. Володимира. “Туди! Туди! До Києва! До стародавнього, чудового Києва! Він наш, він не їхній! Неправ да? Там, або навколо нього, чинилися справи старовини нашої…”, – такі думки письменника. Та це місце віддали іншому, а Гоголеві запропонувати читати курс російської історії. 1 Гоголь відмовляється: “Чорт забирай, якби я не погодився взяти скоріше ботаніку або ж патологію, ніж російську історію…”
Українське’і російське, щасливо злиті у гоголівському таланті, стали визначним явищем світової культури. Унікаїьний художньо-естетичний феномен Гоголя, на мій погляд, не треба ділити на російське чи українське. Його треба вивчати і любити, як наше спільне культурне надбання.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)