Мій улюблений поет
З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!
О. Олесь
Журба підіймається хвилею з глибини душі, злітає вище… вище… квилить чайкою, її стогін обривається на найвищій ноті… Аж ось під срібний спів соловейка розцвітає небаченої краси квітка, розливаючи навкруги дивний аромат. Ім’я цієї квітки – Радість. Незабаром кришталево чисте тьохкання солов’я навіває серпанком сум, від якого солодко щемить серце. Пісня соловейка розсипається низкою мерехтливих
Так само Радість і Журба злились у віршах мого улюбленого поета Олександра Олеся – тонкого лірика, співця краси й сили кохання, поета надії і віри, чарівним словом якого на струнах серця видобувалися наймелодійніші звуки, виражалися найсвітліші людські почуття:
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмілій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Вірші Олександра Олеся забарвлені глибоким ліризмом, він намагається передати сприйняття природи через
Хтось ударив без жалю по серці моїм, –
І забилося серце в вогні золотім…
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулись пісні.
Поет вважає, що саме музика може найтонше передати стан душі, боротьбу й суперечність людських почуттів. Через те поезія Олеся сповнена загадкових ритмів, мелодій, тонів і легкості, стала невичерпним джерелом наснаги для композиторів. Понад вісімдесят відомих композиторів різних національностей поклали Олесеві рядки на музику. Чарами слова й музики торкаються найпотаємнішх струн душі пісні на його слова: “Чари ночі”, “Айстри”, “Літньої ночі”, “Ой чого ти, тополенько, не цвітеш…”, “Любов”.
Провідною ідеєю багатьох творів О. Олеся є гармонія людини і природи. Він надзвичайно яскраво змальовує природу: “захмарене небо” та “гори високі, срібло снігів”, “зорі у воді” та “трави шовкові, сонячні дні”. У багатьох своїх віршах поет зображує тварин та рослини як людей. Разом із ним сміються і плачуть, радіють і сумують солов’ї, жайворонки, голуби, лебеді, орли:
Сон… але всю землю збуде
Жайворон-гонець…
А його троянди, айстри, проліски, нарциси, маки ніби відзначають “весільне свято квітів”. Ці ніжні квіти мають, як і люди, почуття, вони тендітні та вразливі:
І марили айстри в розкішнім півсні Про трави шовкові, про сонячні дні, – І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в’януть, де вічна весна…
Поезіям Олександра Олеся, чим вони мені й подобаються, властиві тонке художнє сприйняття світу, загострена чутливість, всепоглинаюче поривання до краси і щирий ліризм. Особливо це відчувається в його збірці “З журбою радість обнялась”. Олесь – майстер півтонів, і тому у своїх віршах він не шукає яскравих і сильних виразів для свого почуття, він навіть не звіряється читачеві до кінця. Навпаки – він вдовольняється легкими натяками і обрисами:
Поглянь у душу: там, в труні,
Лежить любов моя розбита,
Парчею срібною покрита
І вбрана в квіти весняні.
Про що б не писав О. Олесь, – про кохання чи природу, Батьківщину чи народ, – у всіх його творах Журба і Радість утворюють феєричний тандем. Олесь лишив після себе величезну спадщину, у якій журливий настрій переплівся з радісною вірою в щасливе майбутнє. Палаючим метеоритом пронісся Олександр Олесь небосхилом української літератури і залишив по собі яскраві снопи іскор – неповторні поезії.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)