Магічний реалізм. Драма абсурду

“Магічний реалізм” – це реалізм, в якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфічного, дійсного та уявного, таємничого. Магічний реалізм притаманний передовсім латиноамериканській літературі. В 1950-60-х рр. латиноамериканська література пережила справжній “бум”. З’явився навіть спеціальний термін “карибське чудо” в літературі. Вона стала загальновідомою у всьому світі, виникла ціла плеяда прекрасних письменників і поєднувала їх схильність до “магічного реалізму”. Вперше застосували термін М. А. Астуріаста А. Карпентьєр. В традиціях магічного реалізму творили такі письменники як Ж. Амаду “Мертве море”, “Жубіаба”, Г. Гарсіа Маркес “Сто років самотності”, “Стариган з крилами” А. Карпентьєр “Екуе-Ямба-о!”, “Царство від світу того”, М. А. Астуріас “Маїсові люди” та ін.

Ця літературна течія багато чим завдячує міфопоетичному світосприйняттю аборигенів Латинської Америки. Беззастережна віра в існування добрих і злих духів, олюднення сил природи, віра в існування потойбічних світів і сприйняття смерті і життя як двох сторін однієї монети, віра в можливості перевтілення однієї живої істоти в іншу – все це невід’ємні складові свідомості індіанців. Дія твору А. Карпентьєра “Царство від світу того” відбувається на Гаїті, французькій колонії. Французи захопили у полон шамана – ватажка гаїтян і ведуть його до страти. Шамана оточують індіанці, але вони не намагаються його визволити, тому що знають: шаман здатен перетворитися в іншу істоту. І коли шамана спалюють над вогнищем, піднімається вгору хмара комах. Для гаїтян це підтвердження того, що їх ватажок перетворився в іншу іпостась, перейшов в іншу реальність.

Уже в самому терміні криється поєднання двох протилежних понять: “реалізм” (матеріальне, те до чого можна доторкнутися, буденне, звичайне) і “магічний” (фантастичне, несподіване, незвичайне, містичне, нез’ясовне). Звичайно, письменники в своїх творах не прагнули відтворити повною мірою міфологічну свідомість, та взяли від неї як найголовніший художній принцип – зображення казкового, фантастичного як реально існуючого і тому, зрозуміло, буденного. Реальність і фантазія тісно переплетені в їх творах і фантазія така ж реальна, як і сама реальність.

Відомим всьому світові “магічний реалізм” став завдяки роману “Сто років самотності” Габріеля Гарсіа Маркеса. Риси “магічного реалізму” помітні і в інших творах письменника. Так, у оповіданні “Стариган з крилами” розповідається про старого, що несподівано з’явився на подвір’ї звичайної сім’ї. Місце дії (селище) та діючі особи (сім’я, сусіди) зображені реально, з великою кількістю побутових деталей. Фантастичним є факт появи у селищі старого, адже у нього на спині крила, а також його можливість одночасно з’являтися в різних місцях. Люди прагнуть пояснити для себе це незвичайне явище, класифікувати якимось чином старого. Сусідка каже, що це – ангел (магічне), з іншого боку це звичайний старий (реалізм), але в нього незвичайні крила (магічне), тому його садять… до курника! Отже реальність і фантастика переплітаються вже в самій особі старого. Старий залишає селище тоді, коли до нього звикають, як до звичайного, тоді він піднімається в небо і летить.

Загалом, магічний реалізм – це явище не тільки латиноамериканської літератури, він має великі традиції європейського та світового письменства (Ф. Рабле, Е. Т. А. Гофман, М. Гоголь, М. Булгаков та ін). В українському химерному романі (“Марко Пекельний” О. Стороженка, “Подарок ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки Альчести по Слобожанській Швейцарії” М. Йогансена, “Лебедина зграя”, “Зелені млини” В. Земляка та ін). простежується чимало рис “магічного реалізму”.

На початку 1950-х рр. у французькому театральному мистецтві заявив про себе новий напрям, що здобув широку популярність як “драма абсурду”. Його засновниками стали Ежен Йонеско та Семюел Беккет. Термін запропонував Мартіне Есмін. Йонеску називав його “парадоксальним театром”, а точніше – “театром парадоксів”. Головною, для цього напряму є думка про те, що світ, життя, дійсність парадоксальні і абсурдні, тому, що людину не можуть зрозуміти інші, людина не в змозі зрозуміти сама себе. Умовами, що сприяли виникненню театру абсурду, стали, з одного боку, світовідчуття людини після другої світової війни (світ абсурдний, адже люди вбивають собі подібних). З іншого боку для...

людини 50-х рр. ясно означились риси сучасної цивілізації (розвиток радіо, телебачення). Разом з тим, посилились можливості маніпулювати людиною, людина знеособлювалась, уніфікувалась. І як реакція на все це, виникає мистецтво абсурду, сповнене песимістичного ставлення до життя, розгубленості, відчуженості. Проте, літературне коріння цього мистецтва знаходиться ще у фольклорі, в жанрі несенітниці, пісні-перевертня. В класичній літературі від античності і до XX ст. художники застосовували засіб алогізму. Наприклад, Гоголь “Ревізор”: “От заседателя пахнет водкой, так как его в детстве маменька ушибла”. Мистецтво абсурду зародилось на російському грунті в 30-ті рр. в творчості Д. Хармс, К. Вапнов, О. Введенський та ін.), які активно використовували нісенітницю. Нісенітниця створювалась за рахунок поєднання несумісних елементів, з позицій здорового глузду виходив абсурд. Філософським підгрунтям мистецтва абсурду став сюрреалізм. Їх поєднує “занурення в себе”, заперечення логічних зв’язків. Але, якщо сюрреалісти прагнули створити вигаданий світ, “новоїреальності”, то абсурдисти вважали, що створений засобами їхнього мистецтва світ і є реальним, тому, що відтворює реальність. Глибокі зв’язки мистецтво абсурду має з екзистенціалізмом: світ людини – світ самотності, і ці світи не стикаються, не контактують між собою.

Отже, світ абсурдний, тому абсурдні і засоби художнього зображення, відтворення цього світу. Досягають цього драматурги мистецтва абсурду, розв’язуючи життєво цілісні елементи театральної вистави і порушуючи їх реальний взаємозв’язок. Дія їх творів відбувається невідомо де и коли. Неможливо навіть приблизно визначити, коли розігрується дія тієї чи іншої п’єси. Безликим є і місце дії. Дія незначної частини п’єс відбувається у невеликих приміщеннях, кімнатах, квартирах зовсім ізольованих від зовнішнього світу. Порушується і часова послідовність подій. В п’єс. “Голомоза співачка” Е. Йонеско годинник, за словами автора, відбиває 17, відбиває скільки завгодно. Два акти п’єси “Чекаючи на Годо” С. Беккета розділяє ніч, “а можливо – 50 років”. Цього не знають і самі персонажі. Порушується логіка в діалогах, прикладом може слугувати байка із “Голомозої співачки”: “Одного разу віл запитав собаку, чому вона не ковтнула свій хобот. “Вибач, – відповіла собака, – я думала, що я слон”. Граматично фрази побудовані правильно, але змістове поєднання призводить до алогізму. На цьому ж засобі будується нісенітниця, безглуздя, яка стає елементом поетики театру абсурду Сюжет п’єси Беккета “Чекаючи на Годо” простий: двоє бродяг Екстрагон і Володимир чекають при дорозі на Годо (можливо від англ. Сосі – бог, божок), який так і не з’явиться. Ця п’єса – олюднення чекання. П’єса побудована циклічно замкненою: ІІ акт майже повністю повторює перший. Обидва акти приходять до аналогічного фіналу. Годо сьогодні не прийде. Герої хотять піти, але не рухаються з місця. Кінцівка актів підкреслює статичність дії. “Неможливість піти” героїв сприймається як фатальна приреченість на “знаходження тут”. Циклічно замкнуто побудовані епізоди і всередині п’єси: виказана одним із героїв думка повторюється в кінці діалогу іншим героєм, ніби замикаючи коло.

Життя в п’єсах театру абсурду йде і навіть виникає під знаком смерті. Герої роблять спроби покінчити життя самогубством, або ж вмирають. Прикладом чорного гумору може слугувати назва п’єси американського абсурдиста Артура Копіта “Папа, папа, бедный папа, ти не вылезешь из шкафа, ты повешен нашей мамой между платьем и пижамой”. Майже всі герої п’єс мистецтва абсурду мають риси фізичних вад; герої позбавлені індивідуальності. Прийом нівелювання героїв, особистості створюються шляхом надання всім персонажам п’єси одного й того ж імені (як в п’єсі Беккета “Неназиваємий” чи в “Голомозій співачці” Йонеско де в покійного Боббі Уотсона, вдова – Боббі Уотсон, діти – Боббі Уотсон і двоюрідний брат, за якого хоче вийти вдова, теж Бобі Уотсон. Йонеско вважав, що герої його ранніх п’єс просто “механізми”, тому що живуть в “безликому світі”, в “світі колективізму”. Під “світом колективізму” письменник розумів все сучасне суспільство. Песимістичне ставлення до жиггя, спроби покінчити з ним, наявності фізичних вад у героїв пояснюються самотністю людини. На перший план виходить тема некомунікабельності людини, органічної нездатності людини зрозуміти одна одну і домовитись.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Магічний реалізм. Драма абсурду