Людина на війні (по повісті В. Некрасова “В окопах Сталінграда”)
Віктор Некрасов… Дивна доля цієї людини, і багато чого в ній ще нам невідомо. Віктор Платонович Некрасов народився у 1911 році, закінчив архітектурний інститут і акторську студію, грав у декількох театрах, з театру ж і потрапив на фронт у перші дні війни. Двічі був поранений. Після другого поранення праву руку частково паралізувало, і лікар порадив йому її розробляти – писати дівчатам листи. Але він став писати про Сталінград. Повість “В окопах Сталінграда” – перша правдива книга про війну. Вона різко відрізняється від інших добутків
Оповідання в повісті ведеться від першої особи: це схоже на щоденникові записи. Описується майже щодня перебування військового інженера лейтенанта Керженцева на фронті. Крім описів боїв, у книзі багато спогадів героя, його міркувань про пережите, про те, як змінила його війна. Сором, незручність відчуває Юрій за те, що він, командир, “не знає, де його взвод, полк, дивізія”. Але ж здавалося, що найстрашніше – відступ під Москвою – вже позаду. Але наші війська знову відходять. Юра почуває свою провину перед мирними жителями, яких вони не можуть захистити. Він почуває свою відповідальність за те, що здається йому найстрашнішим – “бездіяльність і відсутність мети”. Війна – це важка робота, це не тільки бої, але і важка фізична праця.
Ким тільки не доводиться бути часом бійцеві на війні: і столяром, і теслею, і пічником. Крім бойових якостей, на фронті ще цінується вміння вижити, пристосуватися до умов. Кров, піт, окопи, смерть… До цього, здавалося, давно повинен був звикнути Юрій. Але не може. Не можна звикнути до того, що смерть увесь час поруч… “Я пам’ятаю одного вбитого бійця. Він лежав на спині, розкинувши руки, і до губи його прилип недокурок. Маленький, ще паруючий недокурок. І це було страшніше всього, що я бачив до і після на війні. Страшніше зруйнованих міст, розпоротих животів, відірваних рук і ніг… Хвилину назад було ще життя, думки, бажання. Зараз – смерть”. Головний герой повести Юрій Керженцев, здається, найменше підходить для військового життя. Архітектура, живопис, музика, книги – от що цікавило його до війни. Не дарма розвідник Чумак говорить йому: “А я думав, Ви вірші пишете. Вид у Вас такий, поетичний”. Але його відношення до Юрія змінюється від повної зневаги до глибокої поваги і визнання його мужності. Юрій Керженцев міркує про природу російського патріотизму, про те саме “російське чудо”, про “сховану теплоту патріотизму”, про яку писав ще Л. Толстой, про те, що це сильніше, ніж німецька організованість і танки із чорними хрестами.
Любов до рідної землі, твердість духу, мужність роблять наших солдатів непереможними. Ціла низка яскравих, що запам’ятовуються образів проходить перед нами на сторінках повести: Ігор Свидерський, сапер Лисагор, командир роти сержант Гаркуша, майор Бородін… З особливою теплотою говориться про вісімнадцятирічного ординарця і зв’язкового Валегу: “Він ніколи ні про що не запитує й ні однієї хвилини не сидить без справи. Він вміє стригти, голити, лагодити чоботи, розводити багаття під заливним дощем”. Під вогнем фашистів ординарець пробирається на сопку, де Юрій з товаришами відбивають ворожі атаки – і відразу готовить бійцям вечерю. А от командир четвертої роти Карнаухов. Він мало говорить, багато робить.
Він спокійний у самих важких ситуаціях, просто чесно виконує свій борг. Якщо треба, він з ранку буде креслити схеми оборони. Він же, не замислюючись, піде на штурм німецького окопу, де і загине. Тільки після цього прочитав Юрій його вірші – прості, ясні, чисті, такі ж, як і сам автор. Для нас повість – безцінний документ епохи завдяки її пронизливій правдивості й, багато в чому, автобіографічності.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)