Літературна творчість Лермонтова в період юності
У юності Лермонтова не було світла і віри. Він виріс в душевній пустелі, і жив у ній, і сам себе на неї прирікав, і не міг з неї вибратися. Серед відчайдушною порожнечі тон життя, якій він жив, залишалося одне: зберегти те, що намагався знищити в своїх підданих Микола I, – свободу думки і духу. Зберегти інтерес до людей. Намагатися зрозуміти їх душі, їх трагедію. Це він і робив все своє життя. П’ятнадцятирічним хлопчиком він написав “Монолог”:
Повір, нікчемність є благо в тутешньому світі.
До чого глибокі пізнання, жага слави,
Талант
Коли ми їх вжити не можемо?
Ці рядки можна поставити епіграфом до всієї творчості Лермонтова. Серед його ранніх віршів чимало наївних, недосконалих, просто слабких, але в усьому, що він писав у юності, вже видно його особу; видно рано сформувався і рано зневірений людина.
Ми, діти півночі, як тутешні рослини,
Квітнемо недовго, швидко в’януть…
Як сонце зимове на сірому небосхилі,
Так похмуро життя наше. Так недовго
Її одноманітне теченье
І душно здається на батьківщині,
І серцю тяжко, і душа тужить
Кращі люди покоління Лермонтова справді “цвіли недовго”.
Не знаючи ні любові, ні дружби солодкої,
Серед бур порожніх нудиться юність наша,
І швидко злоби отруту її похмурий,
І нам гірка охолов життя чаша,
І вже ніщо душі не веселить.
Так закінчується вірш “Монолог”, написане п’ятнадцятирічним хлопчиком. Це не звичайний юнацький песимізм; Лермонтов ще не вмів пояснити, але вже помітив і зрозумів, що людина не може бути щасливий, позбавлений можливості діяти. Через десять років після “Монологу” він напише роман “Герой нашого часу”, де пояснить психологію свого покоління і покаже безвихідь, на яку приречені його однолітки.
З тих пір, як п’ятнадцятирічний хлопчик зізнався: “У думці своє я створив світ інший” – до пострілу Мартинова пройшло всього Дванадцять років. У них вмістилася вся літературна життя Лермонтова. Сотні віршів, поеми, драми, повісті, роман – все написано за ці дванадцять років. І всюди – у віршах, в драматургії, в прозі – перед нами сам автор. Коли починаєш читати підряд твори Лермонтова, виявляєш, що він часто повторював, переносив з одного вірша до іншого цілі строфи, навіть сторінки. Наприклад, “Бажання”, про який ми вже говорили: “Відчиніть мені в’язниці” – написано в 1832 році, а в 1837 – “В’язень”, з тим же початком. У поемі “Ізмаїл-Бей” є дві пісні: одна з них, інакше оброблена, пізніше увійде до “Белу”, інша майже дослівно повториться в поемі “Втікач”. Арсеній з поеми “Боярин Орша” майже повністю вимовляє майбутню сповідь Мцирі:
Ти слухати сповідь і мою
Сюди прийшов! – Дякую.
Не розумію, що була
У вас за думка? – Мої справи
І без мене ти повинен знати,
А душу можна ль розповісти?
Ці повторення бентежать нас: як же так?
Навіщо він переписував сам себе?
Він не переписував. Він готувався. Багато його віршів, і цілі поеми, і цілі п’єси – це як би начерки, може бути, навіть чернетки його майбутніх творів. Деякі з них він встиг написати: поеми ” Демон “, “Мцирі”, роман “Герой нашого часу”. Але багато його книги не написані і не будуть прочитані нами ніколи. Майже завжди він писав про себе – і в той же час завжди готувався написати не про себе. Про людину свого покоління. Про героя свого часу. І, може бути, вся його поезія – підготовка до незбагненного підйому на вершину його прози. Досліди драматургії, перші прозові твори – це теж підготовка, теж начерки, ескізи, підхід до майбутнього герою роману.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)