Лірика Йосипа Бродського
Може бути, я. уже не заплачу, Але не бачити б мені на землі Золоте клеймо невдачі На ще безтурботному чолі. А. Ахматова. Подання про удачу поета в Ганни Ахматової було неординарним. Коли вона довідалася про суд над Бродським, про образливе обвинувачення в дармоїдстві й вироку -5 років в’язниці, вона викликнула: “Яку біографію роблять юнакові!” У перекрученому світі радянського Зазеркалья благополуччя викликало підозру в недосвідчених, презирство в знаючих. Пішовши в 15 років зі школи, Бродський прийшов на завод, був фрезерувальником. До
Я хотів би жити, Фортунатус, у місті, де ріка витикалося з-під моста, як з рукава – рука й що вона впадала в затоку, розчепіривши пальці, як Шопен, нікому не показав кулака… Бродський – другий російський поет, що побачив у Петербурзі не ріку, а ріки, дельту.
Першим була Ахматова. Бродський дивно вільно звертається з поетичними розмірами, дуже любить розривати речення, іронічно й зненацька наголошуючи на словах начебто не несучого основного значеннєвого навантаження:
Ø Полудень у кімнаті. Той спокій, Коли наяву, як у сні, поворухнувши рукою, не змінити нічого.
Але він наскрізь ритмічний, ритм його сухий і чіткий, як метроном. Бродський безцеремонний із простором, але всі його вірші – організація й наповнення змістом часу, це жах і насолода, і азарт війни, і мудра смиренність перед тим, чим не можна опанувати й чому неможливо здатися:
“Мені однаково – де, має сенс – коли”.
Був час, поки “де” мало гостроту новизни або гостроту ностальгії:
Ні країни, ні цвинтаря Не хочу вибирати, На Василевський острів Я прийду вмирати.
Але послідовність простору, його площина, що марне прагне до вертикалі, перемагає об’ємністю часу. Бродський – поет не стільки емоцій, скільки думок. Від його віршів відчуття не сплячої, що не зупиняється. Він дійсно живе не де, а коли. І хоча в його віршах Древній Рим виникає не рідше, ніж радянський Ленінград або Америка, “коли” Бродського завжди сучасно, минутно. Він іде в минуле, щоб ще раз знайти сьогодення. Так, в “Листах римському другові”, що мають підзаголовок “З Марциала”, шумить Чорне море, що зв’язує засланця Овідія Назона й вигнанця Бродського десь у вічності, з якої заручені всі поети, як венеціанські дожі – з Адріатикою:
Нині легковажно, і хвилі з перехрестом. Незабаром осінь. Усе зміниться в окрузі. Зміна фарб цих печальна, Постам, Чим убрання зміна в подруги.
Людина, що пожила у двох гігантських імперіях, згідно посміхається римлянинові:
Якщо випало в імперії народитися, Краще жити в глухій провінції в моря.
У просторі існує мертва матерія. У часі вона живе:
Четвер. Сьогодні стілець був не при справах. Він не перемістився. Ні на крок. Ніхто на ньому сьогодні не сидів, не рухав, не накидав піджак. Стілець напружує весь свій силует. Тепло; годинники показують шість. Все виглядає, начебто його ні, тоді як він у дійсності є!
Окрема тема – Бродський і християнство. Її не можна стосуватися мимохіть, поверхово. Вражає напружене, дуже особисте переживання поетом біблійних і євангельських сюжетів : жертвопринесення Авраама, Стрітення, але особливо наполегливо повторюється – Віфлеєм, Різдво: У Різдво всі небагато волхви. Біля булочної – сльота й тиснява. Через банку турецької халви Роблять облогу прилавка… Багаті волхви принесли чудесні дарунки дитині, що спить у яслах. Бідні пітерські волхви несуть випадкові дарунки своїм дитинкам. Що загального?
…дивишся в небо – і бачиш: зірка.
Бродський не повернувся на Василевський. “Де” виявилося несуттєвим. Він повернувся вчасно, у наше “коли”. Тому що “як співрозмовник книга більше надійна, чим приятель або кохана”, як сказав він у нобелівській лекції. У ній же він назвав тих, чиєю “сумою я здаюся собі – але завжди меншої, чим кожна з них окремо”. Це п’ять імен. Три – належать російським поетам: Осип Мандельштам, Марина Цветаєва, Ганна Ахматова. Рядками Ахматової, що благословила Бродського на високу удачу, хочеться закінчити твір:
Іржавіє золото й зотліває сталь, Кришиться мармур. До смерті все готово. Усього прочнете на землі – сум. І довговічної – царствене слово.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)