“Дванадцять сонетів” до Марії Стюарт” Йосипа Бродського

“Дванадцять сонетів” до Марії Стюарт” Йосипа Бродського містять численні відсилання, що знижують, до самих різних текстів. Шостий з них – зухвале перелицювання пушкінського “Я вас любив…”. Це не перша в російської поезії спроба освоїти пушкінський зразок подолання нещасної любові в отчужденно-элегическом п’ятистопному ямбі. Але реинтерпретации, що відбувалися до Бродського, здійснювалися з повним пієтетом до Пушкіна. Сонет же Бродського пародійний, і ця пародійність поширюється на всі рівні тексту. Пародійний сам

сюжет – любов до статуї; змістовним перебільшенням-зниженням вторять формальні; пушкінський словник осовременивается й вульгаризуется; очевидна байдужність поета до міркувань благопристойності

У своєму звертанні з Пушкіним Бродський опирається на цілий спектр установок, характерних для російської поезії XX століття: футуристичну десакрализацию а lа Маяковський, по-ахматовски стоїчне прийняття умов людського існування, розпачливу пристрасність і рваний синтаксис Цветаевой і зухвало вельможащуюся позу Мандельштама. Але та суміш сильних почуттів динозавра з кирилицею, що виходить у результаті, належить тільки Бродському.

Суміш ця не більше цинічна й не менш щира, чим сплав порнографії, романтизму й металитературности в набоковской “Лолите”.

Суть 6-го сонета не зводиться до віртуозного пародіювання. Якщо прочитати сонет на тлі інших текстів Бродського, з’ясовується, що він пронизаний пучком характерних для поета мотивів. Це – біль, проклін усього живого, виворіт страсті й ціна життя; думка про самогубство, за якої – тема порожнечі, грані небуття як одна із центральних у Бродського; гра в “альтернативні варіанти” поводження, світовідчування, життя, буття; творчість, поезія як подолання розлуки, невозвратимости, смерті. Цілий комплекс образів (жар + спрага торкнутися + вуста) відсилає до пушкінського “Пророкові” (аналогом якого у творчості Бродського можна вважати “Розмову з небожителем”). Строго говорячи, переказ пушкінського “Я вас любив…” закінчується в середині 9-й рядка. На сюжетному, лексичному, синтаксичному, рифменном рівнях Бродський як би перебиває, бгає й відсуває убік пушкінський оригінал, щоб наприкінці виступити зі своїм власним номером. Потіснивши класика, сучасний поет насичує текст власними мотивами – за пародійною оболонкою 6-го сонета вимальовується структура типового вірша Бродського. Нові елементи, якими Бродський насичує пушкінську канву, вибудовуються в характерну діалектичну тріаду. Одні (тілесні стани “я’ – від болю в мозку до пломб, що плавляться) акцентують унікальну матеріально-фізіологічну природу буття. Інші (самогубство, альтернативность і примарність життя, відсутність реального об’єкта любові) представляють конфронтуючій людині смерть і порожнечу. А треті (авторська сваволя, що проявляється в достатку дужок і тирі, пародіюванні й обіграванні оригіналу, закреслюванні погруддя й виборі вуст, відсилання до “Пророка” і творчі коннотации вуст) втілюють здатність поетичного слова перебороти велике Ніщо. У цілому виникає образ якийсь надзвичайно потужної, тваринної й у той же час чисто умовної й риторичної пристрасті, що чудом тримається впустоте.

Бродський і його сонет все-таки сходять до типово пушкінських установок: зображенню страсті крізь призму безпристрасності; розщепленню “я’ на людське, земне, любляче, страждаюче, тлінне й поетичне, напівбожественне, посмертне, що спокійно піднімається над смиренно, що йдуть під ним хмарами, і власними стражданнями; до ліричних відступів, що вбивають сюжет… Опираючись на досвід російського модернізму, Бродський, однак, продовжує цю традицію далеко за класичні межі. Його сонет – це пушкінське “Я вас любив…”, искренно звернене Гумберт Гумберти – чим Маяковським до портрета Мерилин Стюарт роботи Веласкеса – Пикассо-Уорхола.

“Двадцять сонетів…” різко виділяються серед інших добутків поета, створених у перші роки еміграції, та й до того. Бродський переходить на гибридно-цитатное двомовність, елементи якого гетерогенни: належать до різних семиотикам, різко контрастні, виступають як рівноправні

Цитації класики піддаються перекодуванню за рахунок пародіювання. Пародіювання має характер гри з культурними знаками, дискурсами, чужими голосами, перетворюючи монолог поета в рід театрального подання для самого себе. Вільна гра розуму й уяви не переслідує ніяких особливих цілей, а властиво – і є метою

Образ автора-персонажа коливається між позиціями генія й блазня. Він уподібнює себе Данте, змушеному покинути батьківщину, що випробовує любовні борошна, і в той же час припиняє це твердження іронізуванням, що знижує, і пародіюванням. Цитуючи початковий рядок “Божественної комедії”:

Земний свій шлях пройшовши до середини

Сам автор-персонаж нагадує скоріше гулящого гуляку й зеваку, ніж людини з розбитим серцем, – у всякому разі повинен так виглядати з боку. Розвертається, обіграючись, приказка “дивитися як баран на нові ворота”. До такого барана автор-персонаж іронічно дорівнює себе, що видивляється на паризькі визначні пам’ятки. Втім, надалі даний образ піддається перекодуванню за допомогою звертання до давньогрецького міфу про золоте руно: баран виявляється золот-рунним – рідким, надзвичайно коштовним, що проте не дозволяє йому уникнути загальної долі: бути “обстриженим” долею. Утрота батьківщини й коханій – цілком достатні підстави для того, щоб почувати себе оскальпованим. Дотик до ран підсилює біль, і Бродський воліє стосуватися пережитого, поміщаючи між собою й тим, що здатно заподіяти біль, якийсь буфер

Уникаючи безпосередньо звертатися до об’єкта своєї любові (і генератору болю), автор-персонаж сповідається якомусь його віддаленій подобі, симулякру. У Пастернаку “заступницею” відсутньої коханої виявляється фотокартка, у Бродського – “чарівний бовдур” – статуя Марії Стюарт, риси якої нагадують Іншу

Бродський у пародійному дусі обіграє мотив освідчення в коханні статуї, швидше за все висхідний до “Кам’яного ангела” Цветаевой, під знаком захоплення творчістю якої поет жила попередні роки

Автор-персонаж далек від серйозності, він явно валяє дурня, моделюючи версію своїх можливих відносин із шотландською королевою. Здійснюючи гру з іміджем Марії Стюарт, Бродський зображує її як секс-символ свого дитинства, що прийшов у життя з кіноекрана й найсильнішим чином, що вплинув на формування ідеалу жінки, здатної звести з розуму. Чи не цей символ^-символ-секс-символ, що осів у підсвідомості, визначив вибір реальної улюбленої? Адже навіть імена в них збігаються, не тільки тип краси, від якої кидає в тремтіння. Освідчення в коханні Марії Стюарт, отже, – відродження дитячій завороженности екранним кумиром (нехай нині поет дивиться на нього іншими очами й піддає деканонизации). Воно закономірно перетікає в любовне визнання й тужливу скаргу, адресовані реальній жінці – як би живому втіленню ідеалу

Представлений на цьому тлі абрис реальної Марії, так і що залишається тільки-но романтичним силуетом, що вгадує, здається ще більш загадковим і бажаним, що як би тане в мрячному серпанку. Її відхід відтворений з використанням блоковского коду (“Про жінок, про доблесть, про славу”). Безтілесність образа підсилює відчуття недосяжності коханій. З таким же успіхом можна повторювати про любов кам’яної статуї

По суті, Бродський дає зрозуміти, що любив у своєму житті одну-єдину жінку, адже Марія Стюарт – лише вразив уяву дитини пуританської країни образ, створена мистецтвом. І не вона, а Інша – щирий адресат визнань поета:

… Любов ще (можливо, що просто біль) свердлить мої мозки. Усе розлетілося до чорта але шматки. Я застрелитися пробував….

Код пушкінської любовної лірики з’єднується в Бродського з кодом любовної лірики Маяковського, гармонія – з експресією, урегульований п’ятистопний ямб – з асиметрією метричного й інтонаційно-синтаксичного членування поетичного мовлення, переносами, вставками, емфатичними внутристиховими паузами. І той і інший коди виступають як рівноправні. Опозиція пізній Пушкін – ранній Маяковський (реалізм – модернізм) виявляється зруйнованої, їхнє протиставлення знятим

“Переписуючи” Пушкіна й Маяковського по-своєму, Бродський використає й індивідуальний авторський код. Пошлемося хоча б на уточнення, що з’являється в добутку: “Любов ще (можливо, що просто біль) …” (с. 445). Воно розвиває один з наскрізних мотивів творчості поета. Адже життя, по Бродському, є біль, і людина – випробувач болю*. Та й оформлення важливої для Бродського думки

Там, на хресті не возоплю: “Почто мене залишив?!” Не перетворю себе в благу звістку! Оскільки біль – не нарушенье правил: страданье є здатність тіл, і людина є випробувач болю Але чи то свій йому невідомий, чи те її межа (с. 220).






Розбійники шіллера скорочено.
“Дванадцять сонетів” до Марії Стюарт” Йосипа Бродського