Короткий зміст Звичайна Історія Гончарова І. А

Звичайна Історія Сашко Адуев, герой роману, живе в селі по-обломовски безтурботно. Мати з масою поцілунків і наставлянь відправляє його в Петербург до дядька – Петру Івановичу Адуеву. Дядько із бридливим здивуванням читає лист дівчини (тепер вона вже бабуся), що замолоду захоплювався: яка провінційна сентиментальність! Інший лист від матері Сашка (дружини покійного брата Петра Івановича) – вона вручає своє дитятко “люб’язному деверечку”. Дарма жінка сподівалася, що дядько оселить племянничка в себе й стане йому рот “від мух

хусточкою прикривати”.

Петро Іванович знімає для Сашка кімнату й дає йому перші уроки міського практицизму. Його смішить наївний романтизм племінника, його пишні мовлення, його наївні вірші. Дядюшка відкидає навіть освіченість племінника: всі ці “філософії” так “риторики” непридатні до справи. Сашеньку влаштовують у канцелярію переписувати паперу. Перебуває для нього й “літературна” робота (він знає мови!

) – перекладати для економічного журналу статті про гній і картопляну патоку. Проходить кілька років. З молодого Адуева злетів наліт провінціальності.

Він модно одягається, придбав столичний

лиск. На службі його цінують. Його віршами й прозою дядько вже не оклеивает підсобні приміщення, а читає з інтересом. Але от Адуев зважився розповісти дядюшке про свою любов – єдиної у світі.

Дядько висміює його: юні романтичні почуття, на його думку, нічого не коштують. І вуж звичайно, це почуття не може бути вічним: хтось когось “надме”. Сам дядюшка теж зібрався женитися, не “з розрахунку” (на грошах женитися пішло), а “з розрахунком” – щоб дружина влаштовувала його як особистість.

Головне – справа робити. А Сашенька через любов уже й статті в редакцію вчасно не здає. Пройшло час. Наденька (та сама, єдина) зволіла Олександрові графа Новинского.

Граф (молодий, гарний світський лев) щодня заїжджає в гості, качається з дівчиною верхи на конях. Сашенька страждає. Він проклинає жіночу невірність, хоче викликати графа на дуель. З усім цим він приїжджає до дядюшке. Петро Адуев намагається втолкувати племінникові, що Наденька не винувато в тім, що полюбила іншого, що й граф не винуватий, якщо зумів заволодіти дівочою уявою.

Але Адуев не слухає дядька, той здається йому циніком, безсердечним. Молода дружина дядюшки, Лизавета Олександрівна (та tante), утішає Олександра. У неї теж драма: чоловік здається їй занадто раціональним, він не говорить їй про свою любов. Молодій чутливій жінці мало того, що він пам’ятає про всі її бажання, готовий надати вміст свого гаманця на задоволення її капризів – але ж гроші для Петра Адуева значать дуже багато. Сашко Адуев устигає розчаруватися й у дружбі: чому приятель юного років не облив його груди слізьми, а всього лише запросив на вечерю й став розпитувати про справи?

Він разочаровивается й у журналах, не здатних оцінити його літературну творчість (досить пишномовні й відвернені від життя міркування). Дядюшка привітає зречення від літературних праць (в Олександра немає таланта) і змушує племінника спалити всі його піднесені писання. Тіточка Лизавета бере над Сашенькой своєрідне шефство. Опікуючи Олександра, ma tante (тіточка) як би заповнює ту частку сентиментальності, який взиску-ет її душу.

Дядько дає племінникові важливе доручення: “закохати в себе” удову Юлію Тафаеву. Це необхідно тому, що партнер дядюшки по порцеляновому заводі, влюбливий і франтуватий Бабаків, витрачає на цю вдову занадто багато грошей. Побачивши ж, що його місце зайняте, Бабаків витрачатися зрячи не буде. Доручення виконане блискуче: Сашенька захопила сентиментальну нервову вдову, та й сам захопився.

Вони так схожі! Юлія теж не уявляє собі “простий тихої любові”, їй зовсім необхідно, щоб “падали до її ніг” і клялися “всіма силами душі”. Спочатку Олександр так натхнений спорідненням душ і красою Юліи, що готово женитися. Однак удова занадто нав’язлива, занадто покірна у своєму почутті – і молодий Адуев починає тяготитися цими відносинами.

Він вуж і не знає, як відв’язатися від удови, але його рятує дядько, переговоривши з Тафаевой. Втратившись ілюзій, Олександр упадає в апатію. Його не цікавить підвищення по службі, робота в редакції.

Він недбало одягається, часто проводить цілі дні на дивані. Розважає його хіба що літній лов риби. Під час сидіння з вудкою він знайомиться з небагатою дівчиною Лізою – і вже готовий спокусити її, не обтяжуючи себе зобов’язаннями одруження.

Батько Лізи дає молодшому Адуеву від воріт поворот. Байдужість до всього долає Олександра. Він нездатний піти по стопах дядюшки й знайти себе в суспільстві й у справі (як зараз би сказали – “у бізнесі”). На скромне життя досить грошей? І досить!

Дядюшка пробує відволікти його й одержує у відповідь обвинувачення в тім, що молодший Адуев з вини Адуева-Старшого зостарився душею перш, ніж придбав необхідний для цього досвід. Петро Адуев одержав свою “нагороду” за старанне служіння справі (і за щовечірню гру в карти) – у нього болить поперек. В Олександра Адуева поперек вуж точно не занедужає! Так уважає дядюшка. Не бачить Олександр відради в “справі”.

Отже, йому потрібно їхати в село. Племінник послухався ради й відбув. Тітка виплакала цілий день.

У селі Олександр спочатку відпочиває, потім нудьгує, потім вертається до журнального (економічної) роботі. Він збирається повернутися в Петербург, але не знає, як оголосити про цьому матері. Бабуся рятує його від цих турбот – вона вмирає. В епілозі читач зіштовхується з несподіваною хворобою тіточки Лизавети – вона уражена глибокою байдужістю до життя.

Це породили “методичність і сухість” відносин до неї чоловіка. Петро Иванич і радий би поправити це (він подає у відставку й продає завод!), але хвороба дружини зайшла занадто далеко, вона не бажає жертв – її вже нічим не пожвавити. Дядюшка збирається везти її в Італію – самопочуття дружини стало для нього найвищою цінністю. А от Олександр тріумфує – він жениться на багатій (дуже багатої!

) молоденькій дівчині ( чине однаково, що вона почуває! ), у нього прекрасно йдуть справи на службі й у журналах. Він нарешті-те задоволений собою.

Погано тільки, що поперек початку небагато поболювати…






Яка політична еліта потрібна демократичній державі.
Короткий зміст Звичайна Історія Гончарова І. А