Ирій В. Дрозд
Ми жили в селі Пакуль. Дядько Денис обіцяв, що я вчитимуся в старших класах у місті.
Матері не вірилося, що її рідна сестра Дора візьме до себе жити її хлопця.
Нарешті приїжджає дядько на велосипеді, забирає мене, корову Маньку, груші з верби, що я нарвав, і іде до міста. Мати застерігає, щоб вчився й не займався дурницями, тобто не писав вірші. Я заявив, що буду артистом. Прощаючись із рідним подвір’ям, змахнув крилами й злетів над ним. Подивився востаннє на любисток, бузок, мороз, бо не повернуся вже в Пакуль, – це мій учорашній день. А мати
Прій – це казкова країна, де не буває зими, де карасі виходять на берег і мирно бесідують зі щуками, а вовчиці вигодовують ягнят, куди злітається птаство й перезимовує, її к у нас перебувають літо міські дачники. Ирій – це країна мого майбутнього.
Я прийшов до школи, підготувавши цілу промову про те, яким старанним учнем Груду, щоб не думали, що я за протекцію, але директора не було, довелося документи піддати секретарці, сказавши, що все домовлено.
Я боявся закохатися. У школі побачив дівчину з обкладинки календаря, закохався, потім виявив, що в класі десятків зо два таких
У неділю матері дали аванс за корову, і вона купила мені лижний костюм та грубошкірі шкарбани “на виріст”, довелося напхати туди соломи. Увечері ми прогулювалися міським бульваром з тіткою Дорою в новому крепдешиновому платті та дядьком Денисом у довгополому сріблястому макінтоші.
Тітка й дядько грали в лотерею – мріяли виграти автомобіль, але кожного разу номери не сходилися, і тітка дуже засмучувалася, навіть хотіла втопитися в ночвах, особливо після мого зауваження, що не в грошах щастя.
У мене був обов’язок – годувати величезного кабана, який не міг навіть вилізти зі своєї буди. Наближалася шкільна художня олімпіада, і я репетирував на подвір’ї, готуючись до великої сцени, уривок гетівського “Фауста”. Немилосердно калічачи сільською вимовою слова, читав вірші, потім уклонявся псові й кабанові і йшов зі сцени.
Услід мені вдячно шелестіли груші, вишні та яблуні, а дід дивився підозріло. На сцені я був у захваті від власної декламації, чекав захоплених відгуків знаменитого актора в журі, але обрали на міську олімпіаду іншого, не мене! Актор Перебендя, до якого я прийшов, сказав, що я можу грати, але треба виростити в собі душу, бо людина без душі – лише декорація, футляр, у якім скрипка і не ночувала. А ростити душу так само важко, як ростити хліб. І запросив приходити до нього по суботах.
На вулиці у хмарах тютюнового диму тулився Жук із жучками. Він похвалився, що скрутить голову дівчині в білому береті, яка втекла від нього вчора після кіно. Я вирішив урятувати дівчину. Схопив себе за вуха, підняв у небо і смикнув завісу, яка відділяла день від ночі. Густа темрява впала на землю. Ми побігли на вулицю Рибну, де жила дівчина. Раптом побачили, що Жук, похмурий та злий з невдачі, йде по місячному промені. Тільки-но я хотів перерізати промінець, як дівчина вхопила мене за руку й сказала, щоб не смів цього робити, бо Жук не хуліган, він сильний та сміливий, і вона його любить. Коли я йшов знічений додому, Жук полічив мені всі зуби, і я крикнув на нього: “Бандит!” Урятував мене дядько, який приїхав на дизельному тракторі, за допомогою котрого збирався відкрити новий бізнес – давити сік із яблук та робити вино.
Уранці я прокинувся з поганим настроєм, а потім скинув каміні з душі й заснув. Своєму другові Славкові сказав, що подивився на себе критично й вирішив стати кращим, аніж був досі. Ми вирішили стати благородними гуїнгмами – за три місяці позбутися негативних емоцій, дотримуватися трьох правил: казати правду, керуватися у своїх вчинках розумом, бути готовим до самопожертви заради свого товариша.
Прийшов Степко, що був із жучків, і попередив, що Жук збирається мене побити. Увечері мене проводжали благородні гуїнгми. Почувся свист жуків, і ми опинилися майже в зашморгу. Славко зірвався з місця й побіг так, що його цілий тиждень не могли зупинити. Андрій розкрутив свою десятипудову сумку із залізяччям та інструментами і зніс голову Жукові, так що він і досі ганяється по світу за власною головою.
Дядько сказав, що він може на все це плюнути, але так і не зміг. Він розвернув виробництво вина, але отруївся, бо зберігав його в металевих бочках, і потрапив до лікарні.
Дядько прийшов з лікарні худий, задуманий. Почувши про чудовисько, вирішив урятувати від нього ирійців. Він зрозумів, що це чудовисько – його скажений кабан, що втік разом із гаражем. Ми пішли за місто, знайшли собаку, і дядько скинув на потвору Собакареву гору.
У бібліотеці я знову побачив дівчину з обкладинки календаря, її звали Клава, підійти не зважився, згадавши про свій бідненький одяг. Я зустрів її в нашій школі. Дівчина сказала, що закоханість – це слабкість, хвороба, але оскільки вона робить наукове дослідження з цього питання, то призначає мені побачення. Ми перебігли дорогу в недозволеному місці, викликавши зливу нарікань з боку водіїв, і пішли на ковзанку.
У школі директор викликав мене на лінійці й осоромив, роблячи зауваження за мою нестрижену голову й брудні нігті.
Мені захотілося кинутися в прірву, та я поглянув на ріку, на Прій, згадав Пакуль і вирішив, що ніколи цього не зроблю, а віддам усі сили рідному краєві.
Мені все частіше хотілося в Пакуль. Ми зі Славком та Андрієм пішли на ріку Стрижень, поплавали на баркасі, зізналися, хто яку благородну заповідь не виконував, і вирішили влітку зробити добру справу – піти в експедицію на Солом’янку й описати побут і звичаї солом’янців.
Тітка Дора потрусила панчохи з грішми, й купили вони з дядьком нарешті чорного “опеля”. Тепер зібралися, як і мріяли, поїхати ним у Пакуль. Проте машина вибухнула.
Під дзвін оркестру й гудіння паровоза дядька Якова ми вирушили в експедицію на Солом’янку…
Повість В. Дрозда “Ирій” – про неповторний світ юності. Хлопець із часом розуміє, що його щастя – у рідному селі, а мрія про велике місто – химера. Матеріальні цінності швидкоплинні. Це він розуміє після вибуху “опеля” тітки і дядька. Тож потрібно шукати іншого в житті – самовдосконалення та розвитку духовності.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)