І. Созонович
Поява та розвитку антропологічної школи” (див. нижче) також озвалося на вивченні всесвітніх відповідностей. Однобічність і брак вивчення “мандрів” і “запозичень” поступово стають ясними. Нову спробу об’єднання цих двох напрямів робить І. Созонович, і лише частково усе веде до дуже важливою і новим результатам. У своїй роботі “Пісні про девушке-воине і билини про Ставре Годиновиче” і ще досить зовні поєднує аналіз “побутових основ” й можливості самостійного зародження сюжетів в різних народів з твердженням деяких
Созонович недостатньо розуміє етнографічну, доісторичну основу генези, що затверджується у навчанні Тэйлора-Лэнга. Набагато більше глибоко питання постає на одній із значительнейших його найкращих робіт, приміром у роботі, присвяченій сюжету Леноры. З археологічних і етнографічних даних Созонович показує, як віра у можливість повернення мерців дає початок сюжету.
Зокрема, Созонович надає велике значення пов’язаного з цією віруванням забороні плачу мертвих: сльози решти тривожать небіжчика і викликають його з могили. Він установлює версії і досліджує вплив одних інші. Запозичення
Іноді Созонович все-таки йде задалеко, стверджуючи, наприклад, що скандинавська сага про Гельги і Сигрупе є переробка античного сюжету про повернення Протезилая з пекла до своєї дружини Лаодамии. Менш вдала робота “Поетичний мотив про раптовому поверненні чоловіка вчасно весілля його дружини, який збирався вийти заміж за іншого. Тут зібрано багатющий матеріал по західноєвропейським середньовічним і слов’янським пам’яткам, й у відношенні робота має капітальне значення. У цьому роботі вже можна назвати явище, характерне та інших авторів, і робіт на той час: добір матеріалів перетворюється на самоціль.
Це цілком закономірно на таку щаблі у розвитку науки, коли матеріали ще розсіяні, не зібрані, не згруповані і порівняно. Всякі зведення матеріалів по сюжетному чи з іншому ознакою є тому великою цінністю, хоча б висновки зовсім були відсутні чи час не були переконливими. Для цього етапу історія наша наука характерна постать М.
Ф. Сумцова, видатного знавця фольклору та літератури. Кількість його праці величезна (до 800).
По общетеоретическим передумов дослідження може бути названо эклектиком. Як миграционисг, він стверджує як східне впливом геть Захід, а й західне впливом геть Схід, зокрема монголів (“Хвилі християнських переказів в монгольських казках”). Сумцов розкриває найрізноманітніші, перехресні і переплетающиеся шляху мандри сюжетів, поєднуючи свої висновки з міркуваннями, явно що йдуть від мифологов, чи зіставляючи свій матеріал з живими народними віруваннями. Показова цьому плані, наприклад, його робота “Чоловік весіллям його дружини”.
Насамперед, їм дається багатий огляд матеріалу. Цей огляд невідь що систематичен, проте у ньому головна цінність і значення праці Сумцова.
Далі йдуть висновки чи спостереження, головна мета яких – встановити найчастіше котра трапляється нам форму. Робота рясніє формулюваннями, як “майже переважають у всіх варіантах”, “найчастіше” тощо.
Буд. Сумцов можна назвати попередником статистичного методу, згодом розробленого фінської школою. Загальні ж висновки часто бувають у Сумцова несподіваними і випливають із матеріалу. Так, для даного сюжету стверджується, що кільце, занедбана чоловіком у кубок дружини, “у глибокій давнини було символом сонця й більш широкому розумінні, символом вічності” (Саме там, з. 19).
Далі йде так само несподіване твердження, що Альоша і Добриня – історичні особи (відзвуки історичної школи), та ще далі стверджується, що вони також запозичені. “Порівняння былевых мотивів про сварці Добрыни з Алешой через дружини з західноєвропейськими повістями і баладами усуває самий питання оригінальному російському творчості в билинах про дружині Добрыни. Сюжет в усіх власних складові, очевидно, позичений, і саме розподіл деталей йде з чужому зразком” (Саме там, з. 21).
Їх твердження в достатньо харастеризуют встановлення і метод Сумцова. Але в численних роботах зібрано дорогоцінний, значний матеріал, і повз цих робіт неспроможна пройти жоден дослідник.
Миграционисгское направлення у кінці XІX і на початку ХХ століття було панівним. Воно мало численних представників як ми (А. І.
Цеглярів, Яворський, Дурново, Резанов), і у країнах. Поступово вироджуючись, воно переростає в так звану историко-географическую школу, яка намагалася уточнити методи вивчення казки, але обнажавшую вже очевидну нам неспроможність методу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)