Духовно-естетичні цінності повісті І. С. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”
Життя сільських трудівників споконвіку підпорядковувалося хліборобському циклові: оранці, сіянню, жнивам, возовиці, молотьбі. І саме за такою щоденною роботою ми бачимо родину Кайдашів. Не сиділи вони без діла і тоді, коли обробили свої землі – йшли працювати на панське поле по снопи. Крім того, старий Кайдаш був добрим стельмахом і робив вози та інший сільськогосподарський реманент. За це його поважали, як будь-якого справжнього майстра. Але також у повісті бачимо нові реалії пореформеноїдоби: щоб заплатити помірні податки, сини Кайдаша
Але Нечуй-Левицький прагне показати не лише наслідки тяжких років поневоленії селян. Він хоче відтворити кращі традиції поетичної, працелюбної
А помітили такі характерної деталі: і Омелько, і Маруся, й інші члени родини. завжди ходили в чистих білих сорочках, навіть на роботі, в будень, не кажучи вже про свята. Це свідчить про любов до чистоти й охайності українського жіноцтва”.
Але на цьому не закінчувалась робота селянок. Щотижня воши підмазували піч, розмальовували її півниками та квітами; чепурили хату, обсаджували подвір’я кущами та деревами. Потім пекли хліб, варили обід, страв у будняків було небагато: борщ та каша, галушки, лемішка, але вони мали бути смачними та поживними. Тому все це мала робити майбутня дружина та ще й посаг добрий принести.
За повістю “Кайдашева сім’я” можна вивчати звичайне право українського народу. Час, коли діти мають одружуватись, визначали батьки. Вони ж здебільшого радили, кого обрати в подружжя, давали свою згоду, ходили на розглядини. За звичаями старші сини відділялися, а молодший залишався з батьками.
Мова героїв пересипана прислів’ями, що свідчить про зв’язок твору з усною народною творчістю. Згадує І. С. Нечуй-Левицький у повісті й народну пісню. Я також є споконвічною українською традицією, без якої не обходився жоден обряд, жоден звичай, не кажучи вже про щоденні пісні, які звучали вечорами в сільських хатах чи на вулицях. Великого значення надавали селяни віруванням і забобонам. Кайдаш постився по п’ятницях, щоб не потонути (хоча насправді-таки втопився під впливом сп’яніння). Баба Палажка щороку їла паски в Київській Лаврі, щоб потрапити до раю, Мотря саджала пшеницю для того, “щоб виявити, чи “чисте” місце під їхню нову хату”. У разі хвороби на селі зверталися до бабки-“знахарки”.
Письменник любить свій народ, свою землю, уболіває за героїв твору. Йому болить втрачена воля і потоптане почуття національної гідності. Саме цим можна пояснити поглиблену увагу І. С. Нечуя-Левицького до зображення традицій і звичаїв, духовних поривань. Автор стверджує віру в незнищеність українських традицій, українського менталітету.