Дикої й Кабаниха. Основні риси самодурства (по п’єсі А. Н. Островського “Гроза”)
П’єса “Гроза” займає особливе місце у творчості Островського. У цій п’єсі драматург найбільше яскраво обрисував “мир темного царства”, мир купців-самодурів, мир неуцтва, сваволі й деспотизму, домашньої тиранії. Дія в п’єсі розвертається в маленькому містечку на Волзі – Калинове. Життя тут, на перший погляд, являє собою якусь патріархальну ідилію.
Місто весь потопає в зелені, за Волгою відкриваються “вид незвичайний”, на високих берегах її розбитий суспільний сад, де часто прогулюються жителі містечка Життя в
А в кого гроші, … той намагається бедного закабалити, щоб на його праці дарові ще більше грошей наживати”.
Живуть же все за дубовими воротами, за міцними запорами. “І не від злодіїв вони защіпаються, а щоб люди не видали, як вони своїх домашніх їдять поедом так сім’ю тиранять. І що зліз ллється за цими запорами, невидимих і нечутних!..
И що, пан, за цими замками розпусті темного так пияцтва!” – викликує Кулигин. Одним із самих богатих, впливових людей у місті є купець Савел Прокофьевич Дикої.
Основні риси Дикого – брутальність, неуцтво, запальність і нісенітність характеру “Уж такого-те ругателя, як у нас Савел Прокофьич, пошукати ще! Нізащо людини обірве”, – говорить про нього Шапкин. Все життя Дикого засноване на “лайці”. Ні грошові розрахунки, ні поїздки на базар – “нічого в нього без лайки не обходиться”.
Найбільше дістається від Дикого домашнім так племінникові, що приїхав з Москви, Борисові. Савел Прокофьевич скупуватий. “…Тільки заїкнися мені про гроші, у мене всю нутреннюю розпалювати стане”, – говорить він Кабановой.
Борис приїхав до дядюшке в надії одержати спадщину, але потрапив фактично в кабалу кнему. Савел Прокофьевич не платить йому платні, постійно ображає й сварить племінника, дорікаючи його в лінощах і дармоїдстві. Неодноразово свариться Дикої й з Кулигиним, місцевим механіком-самоучкою.
Кулигин намагається відшукати розумну причину брутальності Савела Прокофьевича: “За що, пан Савел Прокофьевич, чесної людини кривдити изволите?” На що Дикої відповідає: “Звіт, чи що, я стану тобі давати! Я и поважнее тебе нікому звіту не даю. Хочу так думати про тебе, так і думаю! Для інших ти чесна людина, а я думаю, що ти розбійник, – от і все…
Говорю, що розбійник, і кінець. Що ж ти, судитися, чи що, із мною будеш? Так ти знай, що ти черв’як. Захочу – помилую, захочу – роздавлю”. “Яке теоретичне міркування може встояти там, де життя засноване на таких початках!
Відсутність усякого закону, усякої логіки – от закон і логіка цього життя. Це неанархія, але щось ще набагато гірше…”, – писав Добролюбов про самодурство Дикого.
Як і більшість калиновцев, Савел Прокофьевич безпросвітно неосвічений Коли Кулигин просить у нього грошей на установку громовідводу, Дикої заявляє: ” Гроза-Те нам на кару посилає, щоб ми почували, а ти хочеш тичинами так рожнами… оборонятися”. Дикої являє собою “природний тип” самодура в п’єсі. Його брутальність, хамство, знущання над людьми засновані, насамперед, на нісенітному, неприборканому характері, дурості й відсутності протидії з боку інших людей.
І тільки потім уже на багатстві. Характерно, що практично ніхто не робить Дикому активного опору Хоча втихомирити його не так вуж і складно: на перевозі його “вилаяв” незнайомий гусар, не боїться перед ним і Кабаниха. “Немає над тобою старших, от ти й куражишся”, – прямолінійно заявляє йому Марфа Ігнатіївна.
Характерно, що тут вона намагається й Дикого підігнати під своє бачення миропорядка. Кабаниха пояснює постійний гнів, запальність Дикого його жадібністю, однак сам Савел Прокофьевич і не думає заперечувати неї умовиводів “Кому свого добра не шкода!” – викликує він.
Набагато більше складним у п’єсі є образ Кабанихи. Це виразниця “ідеології темного царства”, що “створила собі цілий мирок особливих правил і марновірних звичаїв”. Марфа Ігнатіївна Кабанова – багата купчиха, удова, що культивує порядки й традиції старовини. Вона буркотлива, постійно незадоволена навколишніми. Дістається від її, насамперед, домашнім: вона “поедом їсть” сина Тихона, читає нескінченні моралі невістці, намагається контролювати поводження дочки.
Кабаниха ревно захищає всі закони й звичаї Домострою Дружина, на її думку, повинна боятися свого чоловіка, бути безмовної й покірної. Діти повинні почитати своїх батьків, беззаперечно виконувати всієї їхньої вказівки, випливати їхнім радам, поважати їх. Жодне із цих вимог, на думку Кабановой, не виконується в її сім’ї. Марфа Ігнатіївна незадоволена поводженням сина й невістки: “Нічого не знають, ніякого порядку”, – міркує вона на самоті. Катерину вона докоряє тим, що та не вміє проводити чоловіка “по^-стародавньому” – стало бути, недостатньо любить його. “Інша гарна дружина, провівши чоловіка-те, години півтора виє, лежить на ганку…
“, – повчає вона невістку. Тихін же, на думку Кабановой, занадто м’який у звертанні із дружиною, не шанобливий належною мірою стосовно матері. “Не дуже-те нині старших поважають”, – говорить Марфа Ігнатіївна, читаючи наставляння синові. Кабаниха фанатично релігійна: вона постійно згадує про Бога, про гріх і воздаянии, у будинку її часто бувають мандрівниці. Однак релігійність Марфи Ігнатіївни – не що інше, як фарисейство: “Ханжа…
Жебраків обділяє, а домашніх зовсім заїла”, – зауважує про неї Кулигин. У своїй вірі Марфа Ігнатіївна сувора й непохитна, у ній немає місця любові, милосердю, всепрощенню. Так, наприкінці п’єси вона навіть не помишляет про те, щоб простити Катерине її гріх.
Навпроти, вона радить Тихонові дружину “живу в землю закопати, щоб вона стратилася”. Релігія, стародавні обряди, фарисейські скарги на своє життя, гра на синовних почуттях – Кабаниха все використовує для твердження своєї абсолютної влади в сім’ї. І вона “домагається свого”: у твердій, гнітючій атмосфері домашньої тиранії спотворюється особистість Тихона. “Тихін сам по собі любив дружину й готовий би все для неї зробити; але гне, під яким він виріс, так його спотворив, що в ньому ніякого сильного почуття, ніякого рішучого прагнення розвитися не може. У ньому є совість, є бажання добра, але він постійно діє проти себе і є покірним знаряддям матері, навіть у відносинах своїх до дружини”, – пише Добролюбов.
Простодушний, незлобивий Тихін втратився цілісності своїх почуттів, можливості виявити кращі риси своєї натури. Сімейне щастя для нього закрито споконвічно: у сім’ї, де він виріс, це щастя замінене було “китайскимицеремониями”. Виявити свою любов до дружини він не може, і не тому що “дружина повинна боятися чоловіка”, а тому що просто “не вміє” виявити своїх почуттів, які з дитинства жорстоко придушувалися.
Все це привело Тихона до певної емоційної глухоти: він часто не розуміє стани Катерини. Лишаю сина будь-якої ініціативи, Кабаниха постійно придушувала його чоловічий початок і одночасно дорікала його в недоліку мужності. Підсвідомо він і прагне заповнити цей “недолік мужності” у випивці так рідких “гулянках” “на волі”. Реалізувати себе в якійсь справі Тихін не може – імовірно, маменька не допускає його розпоряджатися справами, уважаючи сина непридатним для цього. Кабанова може лише послати сина з дорученням, але все інше перебуває під її твердим контролем.
Виходить, що Тихін позбавлений і власна думка, і власних почуттів. Характерно, що й сама Марфа Ігнатіївна в якімсь ступені незадоволений інфантилізмом сина. Це прослизає в її інтонаціях. Однак імовірно, вона не усвідомлює ступінь своєї причетності до цього. У сім’ї Кабанових сформувалася й життєва філософія Варвари Її правило просто: “роби, що хочеш, тільки б шито так крите було”.
Варвара далека від релігійності Катерини, від її поетичності, екзальтованості. Вона швидко навчилася брехати й вивертатися. Можна сказати, що й Варвара по-своєму “засвоїла” “китайські церемонії”, сприйнявши саму суть їх.
У героїні поки зберігається безпосередність почуттів, доброта, однак її неправда – це не що інше, як примирення з калиновской мораллю. Характерно, що у фіналі п’єси й Тихін, і Варвара, кожний по-своєму, повстають проти “влади маменьки”. Варвара збігає з будинку з Куряшом, Тихін же вперше відкрито висловлює свою думку, дорікаючи матір у загибелі дружини Добролюбов помітив, що “деякі критики хотіли навіть в Островському бачити співака широких натур”, “сваволя хотіли привласнити російській людині як особлива, природна якість його природи – за назвою “широти натури”; крутійство й хитрість теж хотіли узаконити в російському народі за назвою тямущості й лукавства”.
У п’єсі”Гроза” Островський розвінчує й те, і інше явище. Сваволя виходить у нього “важким, потворним, беззаконним”, він бачить у ньому не що інше, як самодурство. Крутійство й хитрість обертаються не тямущістю, а вульгарністю, зворотним боком самодурства
(1 votes, average: 5,00 out of 5)