Цикл “Північне море” Генріха Гейне
І за змістом, і за формою окремо стоїть у “Книзі пісень” цикл “Північне море”, в якому цілковито домінує тема природи. Навіяний він був поету перебуванням на морському курорті Нордерней влітку 1825 і 1826 pp. Море було сприйняте й пережите ним як втілення віковічних стихій природи, як вихід в макрокосм із тісного й задушливого міщанського світу, котрий все тісніше обступав його в попередньому циклі. Це і є та проблемно-тематична нитка, що пов’язує цей цикл з усією збіркою.
Цикл “Північне море” наповнений величними, яскраво-живописними
В останньому циклі “Книги пісень” Гейне повністю відмовляється від народнопісенних розмірів і форм, неадекватних його змісту, і звертається до верлібра (вільного вірша). Верлібр – вірш, що не має обов’язкової чи наскрізної міри повтору, компонентами якої в німецькій (як і в українській) поезії виступають стопа, склад, наголос, рима, клаузула тощо. У верлібрі міра повтору змінюється, змінюються й названі компоненти організації вірша, тут особлива роль, за відсутності розміру й рими, належить інтонаційно-синтаксичному ладові поетичної мови. Все це створює виняткове ритміко-інтонаційне багатство та розмаїтість верлібру і відкриває найширший простір для вільного, не скутого чітко організованою віршовою формою висловлювання думок і почуттів в їхніх найтонкіших відтінках і несподіваних переходах. Всі ці можливості, закладені у верлібрі, блискуче використовує Гейне в останньому циклі “Книги пісень”. Він мав всі підстави сказати про цей цикл: “Ці вірші належать до найсамобутні-шого, що я написав”.
Проза Гейне не набула такого значення й розголосу, як його лірична поезія, але вона була примітним і оригінальним явищем тогочасної німецької літератури, і тому необхідно хоча б стисло її охарактеризувати. Розпочалася вона романом “Бахарахський рабин”, над яким Гейне працював у 1824-1825 pp. Це була одна з перших спроб у німецькій літературі в жанрі історичного роману, який завдяки Вальтеру Скотту набув тоді величезної популярності в усій Європі. Але з історичним романом Гейне спіткала невдача, і він звертається до прози іншого типу – жанру подорожнього нарису, поширеного в німецькій (і не лише німецькій) романтичній літературі. Це є проза вільної форми, що дозволяє невимушено поєднувати зарисовки з дійсності, роздуми на різні теми, ліричні зізнання та імпровізації, що переростають у вірші. Ще наприкінці 1824 р. Гейне завершив перший твір цього жанру, “Подорож на Гарц”, яким була започаткована його чотиритомна прозова збірка “Подорожні картини”. В цьому творі вимальовується своєрідна манера Гейне-прозаї-ка, що характеризується примхливим поєднанням інтимно-особистого й громадсько-політичного, проникливого ліризму й гострої публіцистичності. Сюжетну канву твору складає подорож по Гарцу, гірському району в середній і Німеччині, але справжнім центром твору є сам поет, його думки й реакції на явища дійсності, почуття і переживання. Саме вони й визначають зміст твору, надають йому яскраво вираженого лірично-публіцистичного характеру.
Дещо осторонь стоїть у “Подорожніх картинах” твір “Ідеї. Книга Le Grand” (1827), який, власне, не є “подорожного картиною”, якщо не розуміти її метафорично, як подорож у часі, в дитинство та юність автора і водночас у недавню історію Європи. В цьому творі Гейне ніби поставив за мету продемонструвати всю силу й багатство своєї романтичної фантазії, масштаби й розмаїття свого внутрішнього світу. “Книга наробить багато галасу, – писав він в одному з листів, – і не тому, що в ній багато скандального й особистого, а тому, що там висловлені ідеї, якими цікавиться весь світ. Наполеон і Французька революція зображені в ній на весь зріст”. “Книга Le Grand” була викликом режиму Реставрації, в ній ставиться питання: під знаком яких ідей буде розвиватися історія? І дається на нього недвозначна відповідь: під знаком ідей, які надихали Le Grand’a, барабанщика французької революційної і наполеонівської армій.
За формою цей твір є ліричним монологом, зверненим до Евеліни, яка є образом-символом нерозділеного кохання поета. Така форма дозволяла Гейне висловити філософсько-історичні й політичні ідеї в потоці спогадів та сповідей і тим самим дещо пом’якшити чи закамуфлювати їхню викличну гостроту. Водночас це надавало названим ідеям глибоко особистісного змісту – переживання не без відтінку ліричної задушевності.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)