Бєлінський і Даль у ставленні до казкам
Проте думка про необхідність видання справжніх казок пробивала собі шлях надто повільно. Бєлінський був, можна сказати, самотній, як у рецензії на збірник Ваненко писав у тому, що казки, створені народом, слід записати як і вірніше під диктовку народу, а чи не підробляти і переробляти (Бєлінський, ІІ, 70). Бєлінський стверджував також, що російська казка сповнене свого змісту, але у такому вигляді, як створила її народна фантазія; перероблена і прикрашенная вона має жодного сенсу (Бєлінський, І, 415). Але ці слова не сягали видавців казок. Після збірника
Його “Казки російські” протягом десяти років видавалися п’ять разів. Це означає, що у подібні літературні твору попит. У той самий час попит був і справжню казку, що це випливає з рецензій, що відбивають думку. Цим пояснюється подвійна лінія розвитку на справі збирання і друкування казок: з одного боку, тенденція до видання літературно опрацьованих казок, з іншого – прагнення виданню текстів справді народних. Найбільшим представником першого напрями був У.
І. Даль. Даль цілком свідомо
Ми знаємо, що він передав Афанасьєву близько тисячі номерів народних казок, записаних їм та інші особами. Афанасьєв використовував їх А ЛЯ свого зборів лише 148, із жалем зазначаючи, що “лише одиниці… передані з повним дотриманням місцевих граматичних форм”.
Куди поділися ці записи – невідомо. Вони втрачені. Чому Даль, який випустив класичний збірник російських прислів’їв, котрий видав чудовий словник великоросійського живої мови, не видав справжніх народних казок, а віддав перевагу видавати свої власні переробки? Ми можемо це пояснити лише рівнем розвитку науки на той час.
Про це свідчать інший, ще більше сумний факт, саме видання як літературних обробок, а й прямих фальсифікацій. Даль не видавав своїх казок за справді народні.
Але робив І. П. Сахаров.
У 1841 року вийшов його збірник “Росіяни народні казки”. У передмові він каже, що прослухав сто казкарів і відібрав їх п’ять найкращих. Саме там він повідомляє, що використовував рукопис тульського купця Вельского. Проте ще 60-ті роки минулого було доведено, що у насправді ніякої рукописи купця Вельского немає. Казки ж Сахарова є передруки і і з попередніх видань.
Так у вигляді казок переробляв билини Кирши Данилова. Одне з її казок, про Василя Буслаевиче, – це сплав з текстів Левшина і Кирши Данилова. Длиннейшая “Казка про новгородца Акундина і князя Гліба Ольговича” (60 сторінок) є переробку поеми Федора Глінки “Карелії, чи Ув’язнення Марфи Иоанновны Романової” (1830).
Не згадуватиму докладному розборі і характеристиці сахаровских казок. Викриття це малоцікаво. Нам цікаво тут інше.
Якщо Сахаров видавав свої видання за справжні казки, то робилося це оскільки справжня російська народна казка вже викликала й інтерес, і повагу. Та біда у цьому, що її знали: справжню казку не мали прочитати. Навіть Бєлінський, так тонко раскритиковавший Ваненко і Бронницына, прийняв казку Сахарова про Акундине за справді народну та детально зупинився у ньому в ІV статті про народну поезію 1841 року (Бєлінський, V, 420 і їв.). Цей інтерес до справжньої казці призвів до появи видань, у яких вже зроблено спробу передавати казки наскільки можна точно. Такі видання можна вважати попередниками видання Афанасьєва.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)