Біографія Генрік Ібсен
Генрік Ібсен народився 19 березня 1828 року у норвезькому портовому містечку Шієні, в родині, що належала до кола місцевої купецької аристократії. Із шістнадцяти років юнак був вимушений працювати учнем аптекаря – саме тоді він починає писати вірші в сентиментально-романтичному дусі. Революційні потрясіння 1848 року в Європі впливають і на нього: Ібсен створює свою першу бунтарсько-романтичну п’єсу “Катіліна” (1849). У 1850 році він переїздить до Кристіанії (сучасне Осло) і стає професійним літератором.
У цей час Г. Ібсен пише кілька п’єс,
У той час у норвезькій літературі панувала так звана національна романтика. Але Ібсен був переконаний, що “не дріб’язкове копіювання сцен побуту” робить письменника національним, а “той особливий тон”, що несеться
Прагнучи уникнути фальшивої романтичної піднесеності й знайти більш твердий грунт для своєї творчості, письменник звернувся до історичного минулого своєї країни і створив дві п’єси: побудовану на матеріалі давніх саг драму “Воїни у Хельгеланді” (1857) і народно-історична драму “Боротьба за престол” (1863). У віршованій п’єсі “Комедія любові” (1862) Ібсен ущипливо висміяв романтичні ілюзії, вважаючи більш прийнятним світ тверезої практики. Розчарування Ібсена в національній романтиці, що посилилося наприкінці 50-х років, було пов’язане і з його зневірою у всіх сферах норвезького суспільного життя. Для нього стає ненависним не лише дріб’язкове міщанське існування, але й брехливість піднесених фраз, демагогічні гасла, які проголошуються на сторінках газет і в народних зібраннях.
Утім, життя Ібсена стає все тяжчим. Він бідує, і справжнім порятунком виявляється одержана за допомогою драматурга Б. Бйорнсона стипендія на поїздку до Рима. Ібсен від’їджає із Норвегії 5 квітня 1864 року й перебуває за кордоном із короткими перервами майже двадцять сім років.
В Італії драматург створив дві монументальні філософсько-символічні віршовані драми – “Бранд” (1865) і “Пер Гюнт” (1867), які знаменували його відмежування і прощання із романтизмом і поставили Ібсена в перший ряд сучасної скандинавської літератури. І “Бранд”, і “Пер Гюнт” поєднують живі індивідуалізовані образи з узагальненими, підкреслено типізованими.
Основна проблема цих драматичних творів – доля людини, особистості в сучасному суспільстві. Але центральні фігури цих п’єс діаметрально протилежні. Герой “Бранда” – священик Бранд – людина надзвичайної цілісності й сили; герой іншої драми – селянський хлопець Пер Гюнт – втілення душевної слабкості людини. Бранд не відступає ні перед якими жертвами, не погоджується на жоден компроміс, прагнучи виконати свою місію – виховувати цільних, позбавлених лицемірства й користолюбства людей, здатних самостійно мислити. Його гасло – “бути самим собою”, тобто розвивати в собі неповторні риси людської особистості. Полум’яними словами Бранд картає половинчастість, душевну в’ялість людей і пороки сучасної держави. І хоча йому вдається надихнути парафіян – бідних селян і рибалок у закинутому краї на далекій Півночі, і повести їх за собою, кінець священика виявляється трагічним. Люди повірили йому й пішли за ним до вершини гори в пошуках свободи духу. Коли ж пастор не зміг пояснити конкретної мети цього походу, люди у гніві закидали його камінням. Жертвами Бранда з його надлюдською волею стають найближчі люди – спочатку гине його син, потім дружина. І сумнівним видається той подвиг, якому Бранд присвятив життя.
“Пер Гюнт” знаменував остаточне відмежування Ібсена від національної романтики. Цей твір був сприйнятий сучасниками як нещадний антиромантичний випад і одночасно як иайтонша романтична поема. Драма насичена глибокою поезією природи та любові, яка зберігає особливий національний колорит. Ліричне багатство п’єси, її емоційна принадність полягають, передусім, у тих людських почуттях, які висловлені автором із надзвичайною силою і довершеністю. Носіями високої поезії в “Пер Гюнт” є, у першу чергу, не традиційні фольклорно-романтичні, фантастичні персонажі і мотиви, а персонажі реального плану, звичайні, хоча й не позбавлені своєрідності люди. Найвищий ліризм пов’язаний тут із образами простої дівчини Сольвейг і матері Пера – Осе. Місцеві ж селяни виступають у творі як грубі, злі та жадібні люди, а казкові тролі – як потворні злісні істоти.
На початку драми Пер – звичайний сільський хлопець, дещо ледачий, фантазер і шибеник. Життя в рідному селі його не задовольняє. Він вважає, що селяни, заклопотані лише буденними турботами, варті презирства. Проте автор приводить свого героя до тролів – фантастичних ворожих людям істот – і показує, що Гюнт у душі ладен прийняти на все життя їхнє гасло “будь задоволений собою”. Він не помічає різниці між девізом людей “будь самим собою”, який веде до морального вдосконалення особистості, і гаслом тролів, що виправдовує індивідуалізм, самозакоханість, підкорення життєвим обставинам. У перших трьох діях автор показує формування моральних рис Пера Гюнта, а в четвертій – ті наслідки, до яких призводить життєва філософія “будь задоволений собою”. Мандруючи світом, Пер Гюнт пристосовується до будь-яких ситуацій, втрачаючи власні особливі риси. У п’ятій дії настає поступове прозріння героя, починаються пошуки свого втраченого “я”, з’являється прагнення відновити свою цільну особистість. Центральною символічною фігурою в цій дії стає Гудзівник, який ходить світом з олов’яною ложкою і збирає в неї людей на переплавлення: цільні особистості зникли, тепер лише з багатьох людей, сплавлених разом, можна зробити одну справжню людину. І Пер Гюнт може уникнути переплавлення, якщо доведе, що бодай колись був цілісною особистістю. Символічні образи, що виникають навколо Пера Гюнта, розкривають його моральне зубожіння. Лише Сольвейг, яку він кохав у юні роки, стверджує, що Пер Гюнт завжди залишався самим собою – у її вірі, надії, коханні. Гудзівник залишає Пера Гюнта на землі до наступної зустрічі, даючи йому останню можливість переродитися. чний образ “людини-стільця”.
Творчі пошуки перших драматичних творів, філософські узагальнення і художні знахідки “Бранда” і “Пер Гюнта” стали підгрунтям для створення драми нового типу. Зовнішнім виявом цього є перехід від віршованої до прозової мови драматичних творів. У комедії “Союз молоді” (1868) письменник звертається до прямої політичної сатири. Ібсен передчуває і закликає прихід “революції духу”, яка повинна оновити всі сфери людського існування. Свої роздуми Ібсен втілює у філософсько-історичній трилогії “Кесар і галілеєць” (1873) і в кількох великих поезіях. Але переворот у суспільному житті не відбувається. Починається новий цикл мирного, зовні благополучного історичного розвитку – розквіт “класичного” буржуазного суспільства. І, починаючи від 1877 року, із драми “Стовпи суспільства”, Ібсен створює дванадцять п’єс, у яких надзвичайна точність у зображенні реальних форм сучасного життя поєднується з глибоким проникненням у внутрішню його суть і в душевний світ людей.
Ці п’єси зазвичай поділяють на три групи, по чотири в кожній. Перша група, у якій особливо чітко й прямо визначена соціальна проблематика,- це “Стовпи суспільства”, “Ляльковий дім” (1879), “Привиди” (1881), “Ворог народу” (1882). До другої, яка також відображає обставини реального життя, але більше зосереджена на конфліктах у душі людини, належать “Дика качка” (1884), “Росмерсхольм” (1886), “Жінка з моря” (1888), “Гедда Габлер” (1890). П’єси третьої групи досліджують глибини людської душі в певній експериментальній абстрагованості. Це “Будівничий Сольнеє” (1892), “Маленький Ейольф” (1894), “Йун Габріель Боркман” (1896) і драматичний епілог “Коли ми, мертві, пробуджуємося” (1899). У них ще яскравіше проглядають узагальнено-символічні риси, притаманні п’єсам другої групи. Подібне групування п’єс дещо умовне. Соціальна проблематика не зникає і з більш пізніх п’єс Ібсена, а душевне життя людини стоїть і в центрі його “соціальних” драм.
Ще за життя Ібсена його драматургія визнавалася новаторською. Із повним правом він був оголошений творцем аналітичних п’єс, які відроджували традиції античної драматургії. Композиційні принципи драм Ібсена пов’язувалися з побудовою “Царя Едіпа” Софокла. Уся дія цієї трагедії присвячена розкриттю таємниць – з’ясуванню подій, які колись відбулися. Поступове наближення до розкриття таємниці й створює сюжетну напругу п’єси, а остаточне її розкриття – розв’язку, яка визначає справжню передісторію головних персонажів і їхню подальшу долю.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)