Антивоєнний пафос у творах визначних письменників Е. М. Ремарка, Е. Хемінгуея, Г. Белля, Б. Брехта
Антивоєнний пафос у творах визначних письменників Е.-М. Ремарка, Е. Хемінгуея, Г. Белля, Б. Брехта (за вибором) XX століття увійшло в історію не лише як пора визначних звершень і досягнень у різних сферах людської діяльності, а й як епоха жорстоких воєн, що вплинули на розвиток суспільства. Невипадково, що темі антигуманної сутності війни присвячено чимало літературних творів у різних країнах світу.
Вагому частину творчого доробку німецького письменника Еріха-Марії Ремарка (1898-1970) становлять твори про трагедію “втраченої генерації” (покоління
Романи “На Західному фронті без змін”, “Повернення” і “Три товариші” – це своєрідна трилогія про долю “втраченої генерації”. У романі “На Західному фронті без змін” автор змальовує моторошні звуки бою і неймовірну тишу перед ним, показує людину з її страхом, стражданнями і переживаннями. У жорстокій битві немає переможців і переможених, а є тільки жертви. Розкриваючи жахливу безглузду сутність кривавої бійні, Ремарк в експресіоністській манері, часом навіть натуралістичне, змальовує її будні. Смерть тут іноді жаданіша від життя, проте герої Ремарка за будь-яких обставин зберігають даровану Богом силу духу, яка не дозволяє їм перетворитися на звіра, допомагає зберегти в собі Людину.
Долю колишніх фронтовиків після війни змальовано у романі “Повернення”. Страхітливою і потворною постає перед героями твору повоєнна дійсність. Розпач, відчай, страх перед жалюгідним існуванням огортають душі тих, що вижили в пеклі війни. Дружба, що берегла під час лихоліття, у мирний час вже не має того значення для колишніх фронтовиків. Декого з них не полишає відчуття страху і самотності, що призводить часом до самогубства, а деякі стають покидьками суспільства. Та все ж роман пройнятий оптимізмом: людина, незважаючи на жахи війни, не втрачає віри в торжество добра.
Головний герой роману “Тріумфальна арка” лікар Равїк у пошуках мети життя творить добро для людей, не замислюючись над тим, що це є обов’язком кожного. Без віри в доброту людської душі втрачається опора в розхитаному війною світі.
Життя людини – це наче спалах серед вічності буття, – таку думку висловлює Ремарк у романі “Іскра життя”. Цей твір розповідає про страждання, поневіряння в’язнів фашистського концтабору, про велич людини, яка навіть у нестерпних умовах зберегла свою гідність.
Процес очищення душі від гріхів минулого, усвідомлення власної причетності до злодіянь фашистів виявляється тяжким і болісним для солдата вермахту, головного героя роману “Час жити і час помирати”. На прикладі його долі автор висвітлює проблему історичної розплати, спокути німецького народу перед людством, проблему національної самосвідомості. Письменник відверто говорить про страшні злочини фашистів проти людства, тому що тільки правда зможе допомогти німецькому народові усвідомити власний гріх перед світом. І Ремарк вірить у свій народ, у те, що він знайде сили скинути з себе облуду фашизму, адже зло не може довго жити, і йому настає “час помирати”.
З-поміж творів Еріха Марії Ремарка на антивоєнну тему вирізняється роман “Три товариші”, в якому письменник розглядає проблему “війна і людина” в нетрадиційному для нього дусі. Автор переносить свою увагу з “втраченої генерації” взагалі на конкретну людину з цієї генерації – розтоптану, занапащену війною, але не зламану духовно.
“Три товариші” – роман теж про війну, але вже ту, яку ведуть колишні фронтовики з жахливою дійсністю міжвоєнних десятиліть, війну особисту – зі своїм “я”. Автор глибоко проникає в душу колишнього соддата-фронтовика, світ його переживань. Жертви війни, колишні фронтовики, прагнуть знайти своє місце в цьому жорстокому світі.
У центрі твору – розповідь про життя трьох товаришів-фронтовиків під час економічної розрухи та інфляції. Хоч у “Поверненні” Ремарк зобразив руйнування фронтового братерства, він не втратив віри в цей осередок людяності й добра, бо знав: той, хто бачив смерть, навчився цінувати життя. Трьох героїв – Роберта Локампа, Отто Кестера і Готфріда Ленца – пов’язує глибока чоловіча дружба, яку вони зберегли з окопних часів. Вони всіляко намагаються вижити у світі злиднів, морального бруду, лицемірства. Тому роман “Три товариші” став гімном міцній чоловічій дружбі, яка допомагає вижити в хиткому повоєнному світі.
Війна, або точніше, людина на війні і людина, що повернулася з війни, але несе в собі її невиліковні сліди, стали однією з найважливіших тем і у творчості американського письменника Ернеста Хемінгуея (1899-1961). Тема людини, що повернулася з війни, цілої генерації, фізично й морально скаліченої війною, у повну силу зазвучала в першому романі цього письменника – “Фієста”. Письменник показав у ньому трагедію спустошеності, бездуховності буття “втраченого покоління”, що пройшло крізь пекло війни.
Тема хиткості й незахищеності людського щастя стала центральною у романі “Прощавай, зброє!” (1929), в якому Хемінгуей знову звернувся до теми “втраченого покоління”, викинутого війною в життя без ідеалів і надії. У цей роман письменник вклав усю свою ненависть до безглуздої й антилюдяної війни. Жорстокість цієї бойні стає особливо відчутною, коли в атмосфері крові й страждань розквітає світле почуття кохання між героєм та героїнею. Це кохання пройняте передчуттям трагедії. Герой роману лейтенант Фредерік Генрі стільки пережив, побачив, втратив, що вирішив “забути про війну” й укласти “сепаратний мир”: він дезертирував з діючої армії.
Генрі намагається знайти порятунок в особистому щасті з Кетрін, яку кохає щиро й віддано. Але смерть Кетрін позбавляє Генрі всього. Твір гнівно засуджує війну як явище антилюдяне у своїй основі, спрямоване проти всього сущого на землі, як кривавий спосіб розв’язання проблем, жодна з яких нічого не варта порівняно із життям людини.
Під час громадянської війни в Іспанії Е. Хемінгуей був військовим кореспондентом (1937-1940). Ці враження стали поштовхом до написання п’єси “П’ята колона” (1938) і роману “По кому подзвін” (1940), у яких письменник порушив проблему відповідальності кожної людини за долю всього людства. У “П’ятій колоні” йдеться про боротьбу проти агентів-франкістів у Мадриді, її герої-контррозвідники своє особисте життя приносять у жертвусправі, якій служать, задля врятування життя інших. Герой роману “По кому подзвін” Роберт Джордан гине у боротьбі з фашизмом, але смерть його не безглузда, оскільки “він боровся за те, у що вірив”.
У роки другої світової війни Е. Хемінгуей особисто брав активну участь у воєнних діях, а в післявоєнний період написав роман “За рікою, в затінку дерев” (1950), у якому знову чітко прозвучала антивоєнна тема. Головний герой цього роману, полковник Кантвелл, професійний військовий, що брав участь у двох світових війнах, приходить до заперечення війни. Проте, на відміну від представників “втраченого покоління”, він не відчуває занепаду в своїй душі. Кантвелл бачить і добре розуміє ситуацію, що склалася в сучасному світі. Він усім серцем ненавидить фашизм і мілітаризм, які для можновладців часто пов’язані зі сферою бізнесу, але протистоять мирному щастю людей. Тому будь-яку війну цей герой вважає антигуманною справою, що суперечить людській природі й несе із собою зло.
Війна у творах німецького письменника Генріха Белля (1917-1985) – це війна переможених. Він зображує її останній період – період відступу й поразок, але так само, як і Е. М. Ремарка та Е. Хемінгуея, Белля цікавила не сама війна, а людина на війні. Саме ця людина, її страждання стають центральним об’єктом зображення. Німецький письменник фактично не змальовує фашизм як явище.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)