Анатолій Андрійович Дімаров: багатогранні різнопланові твори

Анатолій Андрійович Дімаров народився 5.05.1922 р. у Миргороді на Полтавщині в учительській сім’ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У цей час розпочалася Велика Вітчизняна війна, письменник воював на Південно-Західному фронті, побував у окупації, був поранений, після одужання деякий час партизанив. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань “Гості з Волині”. Протягом 1950-1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951

– 1953 рр. – у Львівському педагогічному інституті, потім (1953- 1956 рр.) – у Вищій партійній школі в Москві. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису “Дві Марії” (1951), збірки оповідань та новел “На волинській землі” (1951), “Волинські легенди” (1956), “Через місточок” (1957), повісті “Син капітана” (1958), збірки повістей та оповідань “Жінка з дитиною” (1959), романів “Його сім’я” (1956), “Ідол” (1961), “І будуть люди “(1964).

Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Важливіші з них: “Зінське щеня” (1969), “Містечкові історії”

(1983), “На коні і під конем” (1978), “Вершини” (1986).

У 1981 р. роман удвох книгах “Біль і гнів” був відзначений Державною премією ім. Т. Шевченка. Письменник переконує, що війну перемогло саме народне життя. “Болем і гнівом” А. Дімаров стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою величну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір’я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім нехитру селянську їжу. “Отой шолом і привернув увагу військових. Він одразу ж подумав, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він складав уже подумки, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про мертя народу. А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто Крила картоплю”. У цьому “просто варила картоплю” і є весь Дімаров як мислитель і як художник.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творцої зрілості стали “історії” – сільські, містечкові, міські. Започаткопині вони були збіркою “Зінське щеня” (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це й трапляється в усіх відстояних сільських громадах, “породичалися” з більшістю людських цнот і вад, зігріваючи і караючи ними не лише сусідів, а й самих себе. Ці соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою “Постріли Уляни Кащук” (1978),- вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова “Сільські історії” (1987). Більшість її персонажів – теж люди літні, їм довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові – насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо йлетко^осила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше. І часто через те, що боялись вони передусім не її, а осуду власної совісті. Посутньо про таке, яку війні, але безкровне вже прорідження реліктово “чистих” народних натур, їхнє поступове струхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному грунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у книжках “Містечкові історії” (1987) та “Боги на продаж. Міські історії” (1988). Обидві вони густо населені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з іншого – чи не щодень ігнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижились, аби врешті-решт стати разом з їхніми носіями нікому не потрібними. А бува, й офіційно переслідуваними, як це сталося з молодим робітником (“Термінальна історія”): боротьбою з приписками він тільки того й добився, що судової справи проти себе. Таку ж неможливість пробитися бодай до здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіційних установ совісність, ілюструють трагічні історії доведеної до самогубства школярки (“Дітям до шістнадцяти”), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або молодого зятя, який прийшов у сім’ю нареченої з крилами, але під тиском міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати (“Крила”). Головні мотиви “Міських історій” Анатолія Дімарова, це – людина у всьому розмаїтті іТ відносин з оточуючим світом. Навіть за загальним пафосом повісті, що увійшли до “Міських історій”, фіксують різні зрізи дійсності: комічні (“Роман”, “Білі троянди, червоні троянди…”), трагічні (“Лунохід і Квазім. одо”. “Дітям до шістнадцяти”, “Симон-різник”, “Попіл Клааса”), фантастично-умовні (“Крила”). Але найбільше тут творів, які стикують у собі взаємопротилежні начала, зображують людину в такому поєднанні почуттів і суперечностей, що годі шукати однозначної відповіді на запитання “хто є хто”: “Квартира”, “Мама Люба”, “Кримінальна Історія”, “Жизнь ежизнь”, “До сина”, “Медалі”, “Дзвони”. “Боги на продаж”. “Міські історії” спонукають до серйозних роздумів, які ж причини тих моральних деформацій, свідками котрих ми є останнім часом, які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи, як добро, благородство, милосердя. Досліджуючи ці причини, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці болючі питання. Одна з них пов’язує втрату людиною людяності насамперед із хворобою речовізму, що жахливою епідемією накрила мешканців міста (та й, додамо, села), перетворюючи їх, колись добрих і лагідних, на холодних егоїстів, засліплених єдиним бажанням – щось “дістати”, “вхопити”, “запопасти”.

Людину від дерев’яного чоловічка, дає мі іжливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі. Отже, твори Анатолія Дімарова – багатогранні, різнопланові й, безперечно, не можуть не привернути уваги читача.






Мої враження від твору анни кареніної.
Анатолій Андрійович Дімаров: багатогранні різнопланові твори