“А й справді, є мутації назад?” (за п’єсою Е. Йонеско “Носороги”)
Любий мій, ви не існуєте, бо у вас
немає думок. Думайте,
і будете існувати.
Е. Йонеско
П’єсу Йонеско мені зовсім не хотілося читати. По-перше, – це п’єса. Дійові особи. Поки вивчиш, хто є хто!.. По-друге, нецікавий початок. Але читаю. Примушую себе читати. Добираюсь до десятої сторінки. Якісь чудернацькі репліки логічного штабу: “це неможливо, тому що неможливо”, або ж “пес – це кіт, бо у нього чотири ноги”.
Я розумію, що твір модерновий, і ці речі тут не мають дивувати, але ж інтересу поки що не виникає.
Зрештою зі
Так пише Йонеско, так говорить моя мама. Я теж не проти цих слів, я знаю, що “…треба бути наполегливим, щоб ваші добрі наміри були тривкі”. Про це розмовляють, сидячи в кафе, Жан і Беранже, Жан вміє жити, він повчає Беранже, але як тільки справа доходить до того, щоб допомогти товаришеві ще чимось, крім поради, він виявляється зайнятим.
Жан розумний, він знає норми, за якими живе суспільство і переконаний, що інакше ле можна.
П’єса затягує… І я вже читаю із задоволенням та інтересом. Десь можна посміятися, десь замислитися…
Зрештою я дочитую останню сторінку. У душі образа, огида, біль: які ж ми носороги! Усі! Більшість!
Беранже, який не знав, як жити, шукав свій шлях, плутався, губився, кохав, втрачав кохання, зрештою залишився єдиною людиною, яка не хоче ставати носорогом, але немає впевненості, що він таки не перекинеться у цей образ, адже, розвісивши фотографії, побачив, що він ще людина, а тому бридкий, а вони – носороги, і вони гарні.
На носорогів перетворюються усі, навіть кохана Дезі, яка спочатку протистоїть, збирається бути разом з Беранже, не втримується. її притягує їхній рев, який вона називає чарівною піснею, їхній тупіт, який вона вважає прекрасною ходою, їхня груба зеленувата шкіра, яка, порівняно з людською ніжною шкірою, набагато приємніша. Беранже не може зупинити Дезі, йому не вистачає аргументів, і вона теж стає носорогом.
Як тільки перший носоріг з’явився у місті, це викликало здивування; далі, коли почали “орудувати”, здіймаючи безчинства декілька носорогів, це вже викликало обурення, але носорогів ставало чим далі більше, і незабаром дивували вже не носороги, а люди, які ще чомусь не перетворились на тварин.
Бути такими, як усі – ось головна метаморфоза. Людина завжди прагне зручності, і вона дуже швидко піддається навіюванню. Моя бабуся каже, що вона “радянська” і змінити себе не може, її голову свого часу було вбито через радіо, телебачення, газети. Думка про те, що радянське суспільство – найкраще, і, хоча вона багато читає і знає, що це не так, все ж продовжує стояти на своїх позиціях. Вони були такими, як усі, а всі були такими, як вони: піонерами, комсомольцями… А в наш час? Хіба ми не пристосовуємося до усього? Одягаємося, як нам диктує мода, робимо пірсінг і тату, вивчаємо іноземні мови… Ми хочемо бути не гірші, мріємо про багате, забезпечене і незалежне життя. Бо ми не хочемо бути гірші. Усі йдуть з уроків, і я йду. Буду виділятися? Ні! Усі поважають директора, носять йому подарунки, а мої батьки ні? Неправильно ви подумали… Ми – носороги. І це жахливо. Мені страшно протистояти батькам, класу, школі, хоча іноді у мене є власна протилежна думка. Мені страшно, коли я бачу масовий психоз – нас кудись втягують. До “помаранчевих” чи “блакитних”, до торгівлі косметикою, чи торгівлі посудом, до перегляду бойовиків чи до самої війни…
Я не хочу бути носорогом.
Але й не бути ним – не знаю, чи зможу.
Мені здається, що перший крок, щоб залишитися людиною, мною вже зроблено, бо у мене з’явилися з цього приводу думки! “Думайте і будете існувати”, – так говорив Сократ, так говорить Йонеско, так має сказати кожна мисляча людина – і мутацію можна буде зупинити.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)