Хлопчик-Фігурка, який задоволений собою І. Калинець
Хлопчик-Фігурка, який задоволений собою
Трохи казка
Пізньої осені Ганнуся поверталася додому трамваєм. На запотілих вікнах дівчинка намалювала фігурку людини в окулярах: вийшов Хлопчик-Фігурка.
Виходячи з трамвая, Ганнуся почула, як її попросили подати руку, озирнувшись, побачила, що Хлопчик-Фігурка (Ха-еФ) стоїть поруч. Дівчинка посадила Ха-еФа у ранець, в альбом.
“Яка дивна пригода трапилася зі мною, – думала дівчинка, – ніколи б не сказала, що нарисована людинка може ожити”.
Удома перед сном Ганнуся пригадала про
– Хлопчику, чи ти можеш відклеїтися з альбому, отак, як ти відклеївся з вікна? – запитала дівчинка.
– Звичайно. Але ж ти мені дозволила тут розташуватися. Я дуже полюбляю альбоми. Можеш мене навіть розмалювати кольоровими олівцями.
– Добре, розмалюю, – пообіцяла Ганнуся. – Але я хочу, аби ти забрався з альбому на урок малювання. Бо ще схоплю двійку!
Ха-еФ
Та наступного дня Ганнуся забула про нього, ніби то був сон. І коли вчитель малювання переглядав домашні завдання, то, розкривши Ганнусин альбом, засміявся:
– Ганнусю, що тебе потягло на дитячий рисунок? Чи, може, тобі меншенький братик нарисував цю людинку?
Ганнуся почервоніла, але змовчала: в неї не було меншого братика.
– То я.., так бавилася, – відповіла вона. Це трохи було правдою, але не всією. В усю правду вчитель ніколи б не повірив.
За попередній малюнок “Зима на нашому подвір’ї” учитель поставив п’ятірку, проте попросив забавлятися на окремому аркуші. А біля Ха-еФа поставив знак питання.
“От, я тепер із червоним знаком запитання. Це надає мені таємничості, – запишався Ха-еФ. – Нехай думають про мене бозна-що, нікому не розкрию таємниці. Я задоволений собою”.
Ха-еФ вирішив вигадати собі таємничу історію. Він попросив у Ганнусі дозволу користуватися її ручкою й почерком. Вона дозволила. А зранку, на уроці української мови, вона розгорнула зошит – і вжахнулася: кілька сторінок було списано її почерком. Ось що було написано в Ганнусиному зошиті. Автобіографія.
Відразу пояснюю, що складне слово “автобіографія” складається із трьох неукраїнських частин, що означають:
Авто – сам,
Біо – життя,
Графія – опис, тобто сам описую життя. Або по-нашому – мій життєпис.
Я походжу з далекої планети Хвігурія, де всі мешканці такі, як я – хвігурки. Наша планета вигідна для життя хвігурок, бо вся забудована довгими скляними стінами. Вона нагадує скляний лабіринт. До стін легко причіплятися. Отож, на одній такій стіні мешкав я з цілою родиною. Але щоразу більше нас ставало на планеті – не було вже де розміщуватися. Тоді наш володар Хвігурій Десятий зібрав Велику Раду Хвігурії, щоб вирішити, як далі маємо жити. Він промовив:
– Мої дорогі хвігуряни! Наша Хвігурія стає затісною – нас щораз густіше. Коли хтось покидає своє місце на стіні задля гостювання чи прогулянки, то немає певності, що, повертаючись, застане його вільним. Країна перенаселена. До того ж у боротьбі за незайняте місце всі хвігурки вимішались. Отож, розпадається сім’я, родина, бо чужі хвігурки втискуються за найменшою можливістю. Також нема місця на нові скляні стіни. Настає чистий тобі Вавилон. Який же вихід із нашої сутужної ситуації? Або стерти частину хвігурок зі стін, або вислати частину нашого населення на інші планети, наприклад, на Землю.
– Вислати на Землю! – загуділа громада, бо ніхто не хотів бути стертим зі стіни – з лиця Хвігурії. Отже, із життя. Хоч і тісненько, а все-таки ліпше існувати, аніж не існувати.
Отож, кілька тисяч добровольців-хвігурян, у тому числі і я, подалися в космічні мандри. Я попрощався з рідними, хоч це було нелегко – вони в пошуку за вільним місцем були розкидані по цілій планеті. Прощання забрало декілька місяців – і ось я на Землі. Дорога була доволі довгою. Ми лежали спресовані у скляних штабелях. Коли наш космічний корабель увійшов в атмосферу Землі (атмосфера – це повітря, яке огортає планету Земля), скло терлося об повітря, а від тертя стало нагріватися, аж плавитися. Ми вчасно повідтулялися – і порозсіювалися по усій землі. Я причаївся, невидимий, на трамвайній шибці, аж поки дівчинка Ганнуся не відновила моє існування, накресливши пальчиком мою подобизну – саме там, де я був. Тепер я замешкав у її альбомі. Хлопчик-Хвігурка.
Учителька зібрала зошити, прочитала “Життєпис”, вирішила, що Ганнуся сама написала оповідання й похвалила.
Вчителька повернула зошит. Після “Мого життєпису” червоним олівцем було написано “гарно”. І стояв велично-червоний знак оклику. “Ха-еФ буде задоволений з такої оцінки”, – подумала Ганнуся.
На перерві Богданко бігав за Ганнусею і дражнився:
– Ганнуся – письменниця, Ганнуся – письменниця!..
Вчителька попросила дівчинку прочитати оповідання. Усі уважно слухали, потім плескали. Ганнуся показала портрет Ха-еФа.
Богданко, який чувся трішки винним перед Ганнусею, попросив дозволу крейдою на таблиці нарисувати такого ж хлопчика. Вчителька запитала, чи дітям сподобалося оповідання, і всі хором підтвердили, що так.
– Отож, діти, як ви гадаєте: це казочка чи фантастичне оповідання?
– Мабуть, фантастичне оповідання, – сказала Соломійка, – бо там є про далеку планету Фігурію, про зовсім інший світ, аніж на землі.
– Добре, – згодилася вчителька, – може, ще хтось спробує за вихідні скласти оповідання на вільну тему.
Соломійка позичила в Ганнусі Ха-еФа, щоб легше було писати оповідання, проте в неї нічого цікавого не вийшло. Коли вона почула голос – то аж стрепенулася від несподіванки – говоривбо Ха-еФ:
– Не журися, Соломійко, іди спати. Я щось придумаю.
Так вони познайомилися. Ха-еФ вирішив написати друге оповідання.
Мій другий життєпис.
Татарська орда розтеклася, як повінь, по нашій країні: диміли села та міста, людей хапали в полон, або ясир (це по-татарськи). Жителі втікали в ліси і нетрі, ховалися по ярах і вертепах, шукали схову в печерах. Тільки ті, що вміли тримати зброю, збиралися у боярських дворах, щоб з’єднатися у загони для захисту.
До одної печери набилося багато челяді: жінок, стареньких, дітей. Малий Івасик з іншими дітьми забився у темний куток. Від ватри, що палала посередині, відблиски миготіли по стінах. Івасик роздивлявся дивні малюнки, хоч, може, нічого дивного в них не було: хвігурки людей і тварин. Вони були різані у камені дуже просто, ніби по-дитячому.
“Тут, певно, колись мешкали люди і діти вирізали рисунки на стінах, – думав Івасик. – А можливо, вони, як і ми, ховалися від ворогів”.
Івасик пальцем водив по заглибленнях рисунків. Саме там і я, Хлопчик-Хвігурка, був нарисований у печері. Мені було приємно від теплого людського дотику. Здавалося, що я оживаю, починаю мислити і згадувати минуле. Ні, Івасик помилявся: то не діти нас рисували, а сивобороді жерці – волхви різали хвігурки, промовляючи якісь молитви-заклинання. Це було дуже і дуже давно, і я вже не міг пригадати, що то були за чудодійні заклинання. Та нам передавалася їхня чарівна сила. Тому Івась, котрий торкався мене пальцем, теж сповнювався нею. Він виріс розумною і богобоязливою людиною. Він жив довго в монастирі й писав мудрі книги, навіть сам вирізав рисунки на дошках. Це були дереворити, що ними, покритими хварбою, відтискалися ілюстрації у книгах. І підписувався він під ними як Іоан Печерський.
А ось зовсім недавно діти з товариства “Спадщина”, що у Львові, відвідали нашу печеру. Один із них, освітлюючи собі дорогу ліхтарною, ковзнув променем по стіні – він вихопив мене з пітьми. І, коли він обмацав мене пальцем, мені здалося, що я перейшов у нього.
По мандрах у горах спадщанці повернулися до Львова. Хлопець, добираючись трамваєм додому, пальцем повторив мою хвігурку на вікні. Потім він вийшов, залишивши мене самого мандрувати містом. Та не надовго. Бо коли до мене усміхнулася школярка, я подався за нею до виходу з трамвая. Тепер мандрую на її аркуші з альбому, і ці мандри мені до вподоби. Я задоволений собою.
– І це оповідання гарне, – похвалила вчителька на уроці літератури. Вона також вивела великий червоний знак оклику після слова “гарно”. – Тільки ти, Соломійко, повторюєш Ганнусину помилку, пишучи “ф” через “хв”. Хто скаже, яке це оповідання?
Учні вирішили, що це оповідання географічне, історичне, пригодницьке, а також фантастичне. На великій перерві Ганнуся і Соломійка засумували: як їм зізнатися, що оповідання писали не вони. І вирішили покласти аркуш з Ха-еФом Богданкові в ранець. Увечері Богданко й Ха-еФ познайомилися.
Хлопець із рисунком підійшов до комп’ютера. Вправно увімкнув його і став відшукувати на екрані гру.
– Я ніколи не бачив гри з тобою, – сказав він.
– Гра простенька, – відповів Ха-еФ, – мене рисує кольоровими крейдами дівчинка на тротуарі. З-за рогу раптом з’являється двірничка і мокрою шваброю береться малюнок стерти. Отже, ти будеш тою двірничкою і водитимеш пультом (“мишкою” – як усі називають). Поки стираєш, дівчинка мене вирисовує в іншому місці. Тільки встигай за нею.
– Стерти можна швидше, аніж нарисувати, – не розгубився Богданко.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)