Волт Вітмен – американський поет-новатор (твір-фантазія)
“З ринкової точки зору ціна на мене невисока”, – так говорив про себе американський поет Волт Вітмен. Цікаво, що видавці не дуже хотіли мати справу з цим поетом із “неправильними поглядами”, і Вітмен здебільшого сам займався підготовкою збірки до видання, сам робив типографічне оформлення своїх віршів. Я дивлюся на портрет Вітмена… Сивий симпатичний дідусь. Що мене приваблює в ньому? Перше – те, що поет любив мандрувати. Він побував у сімнадцяти штатах, мандруючи пішки. Серед лісів, полів, серед природи поет почував себе навіть
– Хелло! З ким це ви тут розмовляєте? – раптом почув біля себе голос.
– Хелло! Я розмовляю зі світом, з людьми, з вами особисто! – відповів Поет. – Але ж ви мене й не бачили!
– Це не обов’язково. Головне – я знаю, що ви є на цьому світі, а може й на тому світі.
– Дивак. Ходімо звідси.
– Ну, йди, – сказав старий дружині, – а я трохи потеревеню, відпочину.
– А ви, я бачу, подорожній? Звідки й куди йдемо? – звернувся селянин до Поета.
– Я ступаю на шлях відкритий безжурно, Здоровий, вільний – весь світ переді мною, Довга тіниста путь веде мене, куди я захочу. Я – Поет. Пишу для людей. Про людей.
– Поет? О, тоді це має бути щось таке веселе й ритмічне. Прочитайте ще разок, бо я щось не дотеленькав.
Вітмен ще раз прочитав свій уривочок з вірша, але селянин ніяк не міг взяти до тями, чому він називає себе поетом, якщо вірш “не до ладу” – немає рими.
– О, та це не обов’язково, – гарячкував Поет. – Головне, щоб думка була ясною та наповненою поезією. Вірш має бути вільним, не закутим в окови. Ось подивіться на море. Гарне! Але ж морські хвилі не викочуються на берег через однакові проміжки часу, як і пориви вітру між соснами, але ж і в гуркоті хвиль, і в шумовинні сосен є свій ритм, своя мелодія.
– Дивак. Ходімо звідси, – скопіював селянин свою дружину і пошкандибав додому вечірньою дорогою.
– А хто ти є – людино Америки? – сумно зітхнув поет і звернув свій погляд до моря.
Що бачив він у далині? Чому не хочуть розуміти його творчість ні прості, ні інтелігентні люди? Адже слово він поставив на рівень ритму часу. Людина змінюється, прагне кращого, але від поезії чомусь чекають формальності. Де ж новизна? Де експериментаторство? Замість бідняцьких хижок будують міста – гіганти, а в поезії чому не хочуть будувати щось нове? Ох і люди! Їм подавай те, що вони вже снідали! А може, на вечерю щось смачніше?! Запитують, наприклад, чому в ваших віршах немає назв? Не потрібні вони! Читайте вірші вільно, не шпортаючись об їхні заголовки, дихайте, наповнюйте своє серце повітрям свіжого часу. Або ось ще запитують: “Чому у вас тільки одна збірка “Листя трави”?” Так, збірка одна, але віршів було дванадцять, а поступово стало чотириста! Це так само, як людина – росте, живе, набирається досвіду, років. Мої вірші – як живе створіння, вони підіймаються сходами життя, як і я, як і кожен з вас. О Боже, зроби так, щоб “моя пісня була проста, як рев і мукання тварин, швидка і спритна, як рухи риб, як капання крапель дощу!”
Волт Вітмен виявився більш далекоглядним, ніж його сучасники. Він не відступив від своєї манери письма, від властивого йому експериментаторства – він пише оди фабричним трубам і домнам, він сміливо вводить у поезію не пастушкові, а міські мотиви. Поет не боїться прозової мови в поезії, він може довго перераховувати якісь факти, ознаки, події, але й це принесло йому славу – такий спосіб отримав у літературній критиці назву “вітменівського каталогу”. Якщо б нам запропонували скласти вірш на основі “Пісні про себе” – адже тут нібито не потрібні особливі поетичні здібності. Але як приємно відчути себе поетом і замислитися над питанням: “А хто є ти – людино України?” Далекий американський поет ніби запропонував нам подумати про себе, свою країну, пишатися тим, що ми – люди. І нести за це моральну відповідальність перед собою та перед Планетою. Вітмен надихнув мене на співпрацю. І я спробував перефразувати його твір: “Хто не ходив травою степовою, не бачив світ, Не лицезрів природу навесні. І він не бачив світла поміж храмами, І не зігрітий він теплом, яким зігріті ми. Тепло оте не згасне ні на мить: Воно живе в полях, степах і луках, Воно живе в квітках, дощах, вітрах. Бо те тепло – то є Земля моя, Пишаюсь тим, що українець я!”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)