Викриття конформізму української еліти у творі Т. Шевченка “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…”
Жанр послання був одним із улюблених у творчості Шевченка. “Дружнєє посланіє” землякам було написано в червні 1845 року у В’юниші. Подорожі Кобзари І Україною впродовж трьох років дали йому можливість познайомитися з українськими інтелігентами, патріотами, прогресивно налаштованими людми дворянського походження. Переважно це були нащадки козацької старшини, люди, від природи наділені неабияким розумом, прагненням до знань, вишні освіти, витончені аристократи духу, що на жаль, часто-густо зовсім не заважало їм водночас володіти кріпацькими
Шевченко звертається то до однієї, то до іншої з цих груп, то до всіх разом і, вільно переходячи від одних питань до інших, висловлює свої думки й погляди гострих ідейних зіткненнях, у палкій полеміці з ними. Повчальні ж висновки, що випливали з полеміки, найважливіші “уроки” з неї, поет, надаючи їм принципо во важливого народного, національного значення, адресує найширшому суспільному загалу.
З усієї розмаїтості суспільно-політичних та ідеологічних питань, порушених у посланні, основною і провідною проблемою, яка пов’язує й об’єднує всі інші, є проблема взаємин інтелігенції й народу. Шевченко прямо й різко заявляє про кричущий відрив тогочасної української інтелігенції від народу. Цей відрив загрожує їй неминучою і ганебною загибеллю, морально-політичним крахом. Тільки п народі – джерело життєвої сили суспільства, нації. Поет закидає тогочасній українській інтелігенції брак ясної політичної свідомості, картає її за пустопорожнє політичне фразерство, розбіжність між словом і ділом. її голосні заяви про прагнення “волі” й “братерства”, бездумне схиляння перед іноземною культурою видають відсутність реальної програми. З великою сатиричною пристрастю й презирством говорить поет, Що за відсутності власного погляду на становище народу й нерозуміння реальних шляхів. розвитку українського суспільства рабське схиляння перед іноземними авторитетами веде лише до безсилого, суто зовнішнього запозичення галасливих і облудних заяв, до пустого жонглювання “свободолюби-вими” гаслами:
…претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! Волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слів велику силу, Та й більш нічого…
Плазування Перед іноземщиною постає в посланні Шевченка як втеча панів-лібералів від пекучих потреб життя, від української дійсності. Шевченко картає іетрактне й схоластичне їх філософствування, в якому, за висловом Франка, “розпливалися конкретні потреби, інтереси й прикмети рідного народу”. Він відкриває їхню зарозумілість, чванство, комічне самовозвеличення й хизування з іноземною культурою, хоч через свою фатальну несамостійність, за раком власного думання вони виявляють нездатність користатися здобутками науки “так, як треба”.
Ø “Якби ви вчились так, як треба, – звернеться до них поет, – То й мудрість би була своя”.
Своїм антагоністам Шевченко протиставляє єдиний продуктивний і конструктивний принцип культурного цнання з іншими народами:
Учітесь, читайте, Ічужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.
Висуваючи це гасло, поет виступає з позицій потреби служіння демократичної інтелігенції народові, справі розвитку національної культури в її органічному ‘язку з демократичною культурою інших народів. Дискредитуючи “західництво” українських панів-лібералів, Шевченко водночас кидає слова різкого осуду й на адресу доморощених українських слов’янофілів.
…І всі мови, Слов’янського люду Всі знаєте. А своєї Дасьбі. Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже…
Поет ставить під сумнів симпатії панів-слов’янофілів до слов’янських народів, бо той, хто “не помічає” мови свого народу (теж слов’янської) через те, що вона “мужицька”, не може бути щирим прибічником ідей дружби та єднання слов’янських народів та їхніх культур – така думка поета. Винятково важливе місце посідає в посланні “І мертвим, і живим…” полеміка з консервативними національними романтиками, яких поет картає за ідеалізацію минулого України. Тут також відбилися погляди поета на історію України, підробляючи яку, лжеісторики на перший план висували своїх “Брутів і Коклесів”, твердили, що історія України – це-“поема вольного народу”. Викриваючи таке розуміння історії України, Шевченко за допомогою епітета “окрадені козацькі трупи” засуджує тих, хто привласнив собі героїчну славу козацьких низів. Виходить, що історію України треба переглянути, заново її прочитати, не обминаючи жодної подробиці (“ніже титли, ніже тії коми”) і лише тоді можна дати відповідь на запитання: “Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? За що закуті?”
П’ять коротких запитань поставив Шевченко у творі, але кожне з них варте поеми, бо пробуджувало приспану царськими колонізаторами соціальну і національну гідність українського народу, закликало не бути “рабами”, “підніжками”, “гряззю”, “сміттям” російських царів, польських королів, чи ще когось, як це сталося з частиною козацьких отаманів і гетьманів. Запитання: “Ким? За що закуті?” – скеровували читача до найважливішого: хто нас поневолив, хто наш ворог?
І якщо ми справді пишаємося легендарною славою запорозьких лицарів, то учимося в них волелюбності й відваги, щоб покінчити із соціальним і національний безправ’ям. Має бути не байдуже українцям,
…чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картопля родить…
А байдужих чимало серед освіченого панства, яке турбується не про долю нЛ роду, а про свої маєтки. Такі “свої діти” “замість пива праведную кров із ребИ точать” з матері-України. Крилатий вислів “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь” свідчить, що Шевченко не був національно обмеженим, що він виступав проти іноземного тільки реакційного, а прогресивне з культури інших народів радив переймати, не забуваючи рідної як першооснови. “Бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються”, тобто хто відмежовується від рідної мови й культури, той перевертень, бо мова, мистецтво, культура – найдорожчі скарби народу, які треба оберігати, пестити, примножувати.
Шевченко щиро вірив, що й серед дворянської інтелігенції є люди, готові служити народові, тільки треба пробудити їхню свідомість. До таких інтелігентів і звертається поет:
Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, – Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати.
І якщо інтелігенція піде назустріч інтересам народу, то “заплакана мати” – Україна “усміхнеться”, бо настане соціальна й національна воля.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)