Трагічне кохання Лесі Українки
За життя Лесі Українки вийшло три збірки її поетичних творів: “На крилах пісень”, “Думи і мрії” та “Відгуки”. Оцінюючи творчість поетеси, І. Франко виступив зі статтею про Лесю Українку, в якій писав: “Україна, на наш погляд, нині не має поета, що міг силою і різносторонністю свого таланта зрівнятися з Лесею Українкою”. Леся Українка мала різностороннє поетичне обдаровання. Свої палкі почуття, філософське осмислення дійсності і глибокі роздуми над долею народу вона виражала в ліричних віршах, драматичних поемах і казках.
Тільки в хвилини особливого душевного напруження писала вона про своє особисте. У листі до Осипа Маковея Леся висловила свій погляд: “Невже справді, ми, поети, мусимо жити завжди “на розпутті великому” і віддати людям на осуд скажу навіть, на поталу – не тільки свої думки і свою роботу, а навіть все життя. Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою
Безперечно, кохання – сонце людських почуттів, воно чудодійно змінює світ в наших очах, виявляє в вас усе найкраще, відкриває безмежні багатства, красу людської душі. Немає жодного поета на земній кулі, який би не писни про кохання – відлуння душі. В інтимній ліриці Лесі Українки э сторінки особливі, надзвичайно суб’єктивні. Це поетичний відгомінні жорстоких ударів долі, спричинений смертю людини, про лісу могла сказати: “Мій друже, любий мій друже, створений дми мене..”.
Влітку 1897 року и передмісті Ялти Чукурларі вона познайомилась з чудесною людиною, Сергієм Костянтиновичем Мержинським, якого полюбила глибоко і самовіддано: “О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе…”. Ця зустріч могла б так і залишитись випадковою, якби не невелика спільна справа, що згодом об’єднала цих людей. І взаємна симпатія породила це спілкування. Він завжди розумів Лесю і ні рив їй як своєму найближчому другові. Розуміти один одного могли непересічні особистості, бо важили вони один для одного надзвичайно багато.
О. Кривинюк писала: “Він був російської культури, але читав і розумів добре українську мову ідо українства був дужа прихильний. Була ця людина високої інетелігентності, освічена, культурна, мила, симпатична. Тонкою, лагідною вдачею вони подібні один од одного”. ..
У наступному році! у Мінську відбувся з’їзд соціал-демократичної партії, після якого почалися арешти депутатів. С. Мержинський уник арешту, однак від був уже смертельно хворий. Леся кидається його рятувати. Батьки були проти цієї поїздки до Мінська. Адже вона сама хвора, марнує себе чужим лихом – побивається хворим.
Леся не могла кинути коханого напризволяще. З Мінська вона писала сестрі про тяжкі умови перебування хворого, просила терміново по телеграфу вислати сім карбованців, бо позичити немає в кого, а Сергій Костянтинович живе матеріально сутужно. Як зазначала авторка, лист “монотонний”, але такі враження; витримка не покидає, “тільки вечорами непреоборимий смуток опановує…”.
Далі повелося ще гірше, ще страшніше. Дорога серцю людина, близька всім складом думок і прагнень, гинула на руках у іншої, також страждаючої від недуги. Смерть чатувала поряд, невмолима й неподоланна:
Надто так мало жила я на світі,
Хочеться ще хоч би весну прожить.
Дайте востаннє побачити квіти,
Дайте побачить небесну блакить.
Ой, коли б я та й раніше те знала.
Милий, чого в тебе сльози течуть.
Годі, не треба! Тебе я кохала…
Пролісків, пролісків хай принесуть.
Присвячена С. К. Мержинському лірика сторінка за сторінкою, рядок за рядком розкриває перед нами глибоку душевну драму Лесі Українки, яка закінчилась трагічно.
У ліричній поезії в прозі “Твої листи завжди пахнуть зав’ялими трояндами” вимальовується постать коханого, який так багато значив у житті поетеси. Жодного натяку на якісь еротичні переживання, тільки душа, душа плаче і ридає: “Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!” Він той, хто умів рятувати ЇЇ від самої себе. Він той, хто тремтячою рукою міг зняти все, що мучило й томило.
У дні смертельної недуги коханого з-під пера поетеси виходять пекучі строфи віршів: “Хотіла б я піснею стати”, “Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…”, “Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?”, “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “То, може, станеться і друге диво…”. За одну ніч біля смертельно хворого Леся Українка написала ліричну трагедію “Одержима”.
Хочеться звернути увагу на те, що навіть у хвилини найтрагічніші Леся вповні проявляє свій крицевий характер, залізну силу волі. Там, де сльози, там і сердечне очищення, там, де горе, нещастя, страждання, там і незламна надія. Майже у всіх перелічених вище віршах цей мотив проривається крізь сльози болю:
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає.
Взяти тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
Трагічність кохання Лесі Українки – и її силі. Вона страждала, як і всі нещасливі. Але навіть у трагічний час моральних тортур продовжувала писати, бо слово було її єдиним захистом від жорстокого і несправедливого світу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)