Показ любові до України у романі Пантелеймона Куліша “Чорна рада”
Роман Пантелеймона Куліша “Чорна рада” посідає в українській літературі особливе місце як перший український історичний роман. Його основою були реальні події, що сталися після Переяславської ради 1654 р. через загострення боротьби за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.
Сам П. Куліш був не лише видатним письменником, істориком, етнографом, мовознавцем та культурним діячем – тема історичного минулого України хвилювала його особисто, як людину не байдужу до долі власного народу, що на прикладах минулого шукала відповіді
“Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, і рани”, – каже паволоцький полковник Шрам. До речі, його вустами та вустами Якима Сомка автор нерідко висловлює власні думки. Державницькі погляди відстоює наказний гетьман Сомко, який має власну думку і щодо внутрішнього устрою України (“Нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за
Власне, усе, що робить Сомко, він робить заради інтересів України. Особисті інтереси, кохання, будь що інше, крім любові до України, для Якима нічого не варті. Інших людей він також, як і Шрам, оцінює за критерієм відданості своєму народові та Батьківщині.
Та саме останнє беззаперечно ототожнювати з поглядами самого письменника вже не варто. П. Куліш був не лише вищим за подібне спрощення – він неодноразово застерігав проти нього, у тому числі й на сторінках “Чорної ради”. Так, ідеальний герой, з його точки зору, обов’язково мав бути патріотом України, але не кожен патріот автоматично ставав ідеальним героєм.
Україну люблять Сомко і Шрам. Україну любить Черевань: хоча за звичайних обставин він дбає більше про свій особистий добробут, проте у скрутні часи готовий знову повернутись до боротьби, та довести, що він “не Барабаш”. Але Україну так само щиро люблять і запорожці, що підтримують на “чорній раді” Брюховецького. Вони також готові віддати життя в ім’я цієї любові до Батьківщини, та замість цього здійснюють власними руками підступні задуми Іванця. Серед них – такі неоднозначні постаті, що загалом викликають симпатію, як Кирило Тур і старий Пугач. То в чому ж справа?
П. Куліш, на відміну від більшості своїх сучасників, вважав носієм традицій не запорожців, а городове козацтво – перші, на його думку, стали “пропащою силою”: на відміну від часів протистояння з поляками, що принесло їм славу, пізніше там зібралися “гольтяпаки”, у них “що ватажок, то й гетьман”, “да вже без юродства в їх не буває”. Вони відважні й гонористі – але саме стихійна анархічність запорожців, їхнє небажання визнавати над собою будь-яку сталу владу і не дали втримати Україні виборену Хмельницьким державність. Вони готові йти на ризик, навіть на самопожертву в ім’я України, та лиха буде більше ніж користі “…коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні”.
Саме любов до України і побоювання за її подальшу долю примусили письменника застерігати, що не слід оспівувати це почуття, якщо воно не підкріплене розумом, культурою. У роман і “Чорна рада” ця ідея доводиться більше через сюжет, у “Хуторній поезії” її передано відкритим текстом.
“Може, се тілько на науку мирові і пустив господь Україну в руки харцизякам, – говорить вже ув’язнений Яким Сомко, що мав час осмислити причини свого програшу. – Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою довести людей до розуму”.
Дорого дісталася ця наука Сомкові. Ще дорожче – українській землі, яку на багато десятиліть облягла страшна Руїна.
Усвідомивши свою помилку, Тур і Пугач поривають з Брюховецьким, розчаровуються інші прості козаки, міщане, селяне, усі, хто повірив був у порожні обіцянки, правда виходить назовні – та запізно, слід було раніше думати: лихо вже скоєне…
Дуже важливо любити рідну землю. Але тільки любов, підкріплена культурою, здатна вибороти їй добробут. Важливо мати розум – але якщо за ним стоять лише егоїзм і ницість, рано чи пізно така людина викличе зневагу й ненависть і теж програє. Розумник Брюховецький виявився спроможним перемогти Сомка – але “послі й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю”.
Вихід – у поєднанні розуму та любові до Батьківщини. До такого висновку ненав’язливо підводить П. Куліш, який усе життя прагнув вивести рідний народ і українську літературу на дорогу світового культурного розвитку, ідея ця залишається актуальною й досі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)