Показ козацького лицарства, любові до України у романі П. Куліша “Чорна рада”
Великий набуток Куліша-прозаїка – роман “Чорна рада”, який Іван Франко назвав “найліпшою історичною повістю у нашій літературі”. Твір вийшов у друк 1857 року і одразу ж завоював щиру симпатію читачів та високу оцінку критики. Сюжет “Чорної ради” взято з історії. Він грунтується на подіях так званої Руїні доби після смерті Богдана Хмельницького, коли Україну роздирали різні соціалістичні пристрасті й політичні орієнтації, що й призвели до “Чорної ради” 1663 року. Куліш визначив жанрову специфіку роману як хроніку, вказуючи
У “Чорній раді” П. Куліш не заявляє про себе як про вченого-історика, а завдячує історичної ситуації, наводячи реальні факти в одному ряду з вигаданими, Куліш грунтує свій вимір на історичних матеріалах, тобто вигадані герої (Кирило Тур, божий чоловік, Петро, Леся) та вигадані ситуації (хутірське життя Череванів, любовна драма Петра і Лесі) не суперечать правді історії. Вони лише поглиблюють відомості про побут козацьких зимівників, соціальну психологію різних верств тогочасної суспільства, різні соціальні орієнтації
Центральним у романі є образ соціальних низів, черні, маси, що була старшою у правах і од гетьмана. Це узагальнений демократичний образ українського народу – запорозьких козаків, міщан, селян тощо. Настрої цих найширших версій давнього українського суспільства автор майстерно відтворив у багатьох епізодах твору. Ось що говорять київські міщани багатому козакові Череваню: “Козакині ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним конітом стіни башти, плати чинш, мито і чорт знає що?” Селяни Ніжинського пошту нарікають на козацьку старшину: “Буде вже й того, що один свиту золотом гаптує, а інший, може, й сірячини не має; один оком своїх сіножатей не займе, а ми із половини косимо”.
Таке незадоволення низів соціальною несправедливістю з боку розбагатілої старшини призвело до Чорної ради того пам’ятного року. У двох розділах роману (14 і 15) показано, в яку грізну силу вилилось це почуття всенародного Міну та обурення. Не допомогло навіть регулярне військо Сомка з гарматами – Міна сила все змела. Інша річ, що гетьманом обрано людину негідну, яка зуміла використати цю грізну силу в своїх егоїстичних цілях. Автор показав як величезну щаблину низів народу, так і їхню несвідомість, легковірність.
Хоча сюжетна лінія роману жодного разу не сягає легендарних запорозьких Мюгів і автор не вводить читача на територію Січі, її образ присутній у романі: Кін у спогадах старих січовиків, у діалогах козаків за столом та в дорозі, у відступних роздумах самого автора. Та й чи дивно? “Запоріжжя і споконвіку було серцем Вкраїнським, на Запоріжжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувшись. Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до піку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли в недоступну скелю”. Отже, симпатії автора до січовиків вельми промовисті. Особливо захоплений він найпершим законом січового братства – законом по-братимства: “щоб не було се моє, а се твоє, а все вкупі; щоб помагать один одному у всякій пригоді; щоб менший старшому був слугою, а старший меншому – рідним батьком”. Закон цей мав би бути актуальним і зараз. Запорізька Січ, як відомо, – перша демократична республіка Європи й світу. На Запорожжі, – читаємо у романі, – усі рівні: нема там ні панів, ні мужиків, мі багатих, ні бідних”. Батальних сцен у романі нема жодної, але доказів легендарної звитяги козаків і немало. Це колоритні описи двобою Кирила Тура з Петром Шраменком, ніжинського війтенка з юним Домонтовичем, польські легенди про те, буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі, як гриби, про те, що в запорожця не одна, а дев’ять душ у тілі, тому його нелегко вбити.
Описуючи добу похмельниччини, автор “Чорної ради” згадує давнє, а то й прадавнє минуле України та її славетних лицарів – Петра Конашевича-Сагайдачного і Самійла Кішку, Тараса Трясила і Павлюка, Остряницю й Наливайка, Нечая і Морозенка, видатних діячів культури – ректора академії Петра Могилу, філософа Інокентія Гізеля та багатьох інших, які складають немеркнучу славу України. Справжніми лицарями, патріотами зображені у романі батько і син Шрами, і Сомко. Вони щиро засмучені недолею рідного краю, все роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, проте, на жаль, це не вдається.
Сомко бореться за міцну державну владу під орудою сильної гетьманської руки. Він мріє про об’єднання України, в якій інтереси старшини будуть на чільному місці, а низи будуть приборкані. Це, власне, сокровенні думки самого Куліша. Згідно із задумом автора, то мав бути ідеал гетьмана. Так, щирий і незлобивий це був лицар, гордий і розумом високий. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: “Братці милі! Що вам битися за мою голову, коли погибає Україна!” А скільки благородства в рішенні Сомка відмовитись від самопожертви Кирила Тура, який рятуючи і гетьмана, хотів залишитись замість нього у в’язниці. “Ні, – гордо заявив Сомко, – чужою смертю я волі купувати не хочу!”
З любов’ю зображений Кулішем і паволоцький полковник Шрам, палкий поборник об’єднання України. Не раз персонажі роману чують від нього патріотичні висловлювання на зразок: “привернемо всю Україну до одної булави”, “зніметься і пожежа по всій Україні”. Чесний і скромний, Шрам не терпить людей, які продались шляхтичам за “лакомство нещасне” і злигалися з поневолювачами українського народу. Тому цей козак-патріот і оголосив нещадну війну ставленику польської шляхти Тетері. Полковник Шрам бачив не раз і не два смерть і на суші. Його кремінна стійкість викликає зачудування: “Що, тебе Господь створив із самісінького заліза?” І все ж єдиний раз він заплакав від горя, що Вкраїна розірвана.
Образ Шрама, козацького полковника і священика в одній особі, – це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму. “Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, і рани”, – говорить Шрам. Гідний батька і його син Петро – “орел, не козак”. Мужність, хоробрості Шраменка вражають навіть старих козаків: “не кожен здатен під кулями велику ріку перепливти”. Автор не приховує своєї захопленості Петром: “Він добрий син і щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти”. Одне слово, це справжній козак – лицар щирий, чесний, сміливий.
У романі багато колоритних образів козаків, але найяскравіший з них – образ запорожця Кирила Тура. Для Кирила, за його ж словами, Січ – мати, а Луї батько. Головне для Кирила – сина запорожця, – козацька честь. “Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного”, – говорить він своєму побратимові, коли той намовляє його стріляти в Петра Шраменка, у котрого лише шабля в руках.
Хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, Кирило не мас корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних вчинків і козацького побратимства. Ось як розуміє Кирило сенс козацького життя: “А в нас над усе – честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова нас плечах. Не годні, так завтра поляже вона, як од вітру на степу трава, а слава ніколи не вмре”, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже”.
Роман “Чорна рада” засвідчив, що український народ має свою давню і гідну пошани історію, велику культуру. Своїм твором Куліш звеличив самобутність духовного життя нашої нації, ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)