Образ Марусі Чурай романі Л. Костенко
Твір За однойменним Романом Л. Костенко. Роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” – це справжній гімн щедрості й моральній красі людської душі, її таланту. Пісні Марусі звучать ще й досі, розповідаючи нам і про козацькі походи, і про українську природу, і про кохання. Ці пісні кликали у бій, лунали біля ставу, чарували на вечорницях. Ті пісні розповідали про незвичайну дівчину, незвичайний талант. Маруся Чурай – дитя любові, адже кохання її батьків подібне до казки:
Звела їх доля, наче в нагороду За те, що мали незглибимі душі.
Не
– Як не буде, не скигли, доню, то великий брид. Здушили сльози – не виходь на люди.
Волить душа – не виявляй на вид. Минали роки, прийшло до Марусі кохання. Покохала вона Гриця так, що її “любов чолом сягала неба”. Була вірною і терплячою, щирою і безкорисливою. І складала в цей час пісні, які були схожі на її душу –
Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!
Доля ж не усміхалася їй: коханий зрадив. Та зрадив, здається, не тільки Марусю, а самого себе, бо так і не зміг забути щирості цієї дівчини, її незвичайної гідності та чудового співу. Гриць повернувся, повернувся, щоб випити отруєного зілля і вмерти. Але Марусю за це судять і прирікають до страти. В очах же людей, які знають її батьків, які знають її саму, вона не стає злочинницею: Злочинниця, – а так би й зняв би шапку. На смерть іде, – а так би й поклонивсь. Винесла Маруся зі своїх страждань чисту душу, незаплямлену ніяким брудом, залишилась і її пісня, яка’летіла попереду свого автора, пробуджувала у людей почуття гордості за свою Вітчизну, радувала серце. Недарма не дають її стратити, адже Маруся
– справжній голос України, щирий та дзвінкий. Приносить Іван Іскра наказ від самого гетьмана Богдана Хмельницького, який скасовує звинувачення, мотивуючи тим, що таланти не можна вбивати:
…її пісні – як перло многоцінне, Як дивен скарб серед земних марнот… Таку співачку покарать на горло, Та це ж не що, а пісню задушить! А пісню задушити не можна, та й не треба, бо вона душа народу, вона – голос народу, вона – талант народу, вона – моральна краса народу.
І звучить грізний голос, віщуючи: За ті пісні, що їх вона складала, За те страждання, що вона страждала. За батька, що розп’ятий у Варшаві, а не схилив пред ворогом чола – не вистачало б городу Полтаві, щоб і вона ще страчена була! Маруся залишилася жива, проте вмерло її серце. Тільки тоді, коли історія рідної України, яка знаходилася у жахливому стані, ставала перед очима, – у час подорожі з дяком до Києва – співала ця дівчина. Своїм співом вона зачаровує дяка, який не може стримати подиву:
Дишканти чув я, тенори, баси. А ти співаєш. – душу всю проймає. Бувають, може, й кращі голоси. Але такого другого немає
Спів та пісні Марусі Чурай Багато століть супроводжують життя українців. Ця дівчина увійшла у безсмертя, завдяки своїй талановитості, своїй непідкупній совісті, своїй моральній красі. її невмирущий дух і зараз живе серед нас, адже пісня, як і талант, не вмирає ніколи!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)